- Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! - потiшав один iз товаришiв. Радник розсмiявся гiрко.
- Не зле? Пиятика, картярство й проче ледарство - се в молодого двадцятидвохлiтнього хлопця не зле? Ой, прислужився вiн менi, що пiду з торбами… з торбами, кажу, бо вже я не в силi дальше сього тягара двигати!
- Лишiть його лиш, най вибуяється, - замiтив знов iнший, якийсь податковий урядник [11]. - Я вам ручуся, що вийде з цiлої iсторiї такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найлiпшим мужем, найлiпшим батьком; у нього бистрий розум i духа чимало! Думаєте, що я був iнший у молодих лiтах? Думаєте, що надi мною не плакала не одну нiчку небiжка мати? I що ж з того? Я успокоювався помалу, от i пiшов, слава богу, у власних силах угору.
- Як, для бога, йому не гризтись!? - кликнув другий, лiкар i приятель родини Ляуфлерiв: - Подумайте лиш, з ласки своєї: вiн має ще двi незабезпеченi доньки дома, а той безсовiсний драбисько так i накладає тягарi на карб родини.
- Лярi-фарi [12], любий докторе! Незабезпеченi! Дiвчиськами не журюсь зовсiм. Позабезпечуються самi!.. - вiдказав "податковець". - Зрештою одна, а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К.?.. Невже ж, Епамiнондасе?
- Нi, товаришу, не заручена, не освiдчився ще…
- Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджує цiлими днями у вас!
- Вона його не хоче!
- Не хоче?
- Каже, що не любить.
Тут i настала нараз тишина.
- А що ти на те, старий?
Радник здвигнув плечима.
- Що ж я можу вдiяти? Силувати її? Вона не дасться присилувати!
Один старий майор, що прислухувався спокiйно розмовi своїх товаришiв, нараз зареготався.
- Тут i видно, - вiдозвався вiн, - хто верх веде дома! Бабське панування! Має вона хотiти? Чи вона, молода, є в силi сама рiшати про своє щастя, свою будучину? Встидайся, старий! У твоїй молодостi приспiвував ти iнакше. Адже молодий К. - се пишна, се славна партiя! Doctor juris [13], судовий ад'юнкт, се б тобi прецiнь з рук не випускати!
Радник потупив очi у шклянку i знов здвигнув плечима.
- Що я можу вдiяти, товаришу? Чуєш, не любить його!..
- Не любить його! Начеб люди не побирались i не жили й без любовi! Дурниця! Химера! Колись вона сього гiрко пожалує, однак властивим виновником будеш ти! Дiти виховуються iнакше, пане Ляуфлер! Як довго ти живеш, доти ти й паном; але у тебе не знати, хто голова дому. Кождий сам собi паном. Кождий iде, куди йому догiдно, хоч би i до чорта. З того тепер показуються i наслiдки; от тепер i маєш "любов"!
- Ваша правда, майор, слово честi, що ваша! - вмiшався наново контролер.
- Абсолютизм у родинi - се рiч наймудрiша. Думаєте, що в мене iнакше? Моя воля - се воля всiх; а щодо точки любовi - покажу примiри. Чи женився я з любовi? Женились ви, може? Менi нараджено "мою", i я пiшов раз у дiм, далi другий, третiй, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався настарченими вухами, розпитувався, розумiється, делiкатно про теє-то, привик до неї, освiдчився - i кiнець. Менi видається, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопцi, се б менi було ще сяк-так до вподоби, але дiвчата - нiколи! Прислухався я їй раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не прощено би їй нiколи тих дурниць, котрi, немов цвiтами, повбирала гарними словами. Начиталася нездорових творiв, i то є конечнi наслiдки. Вам було їй поводи наложити, а й тепер ще не запiзно. Попробуйте лиш i переконаєтесь, що зiгнеться.
- Я се також завсiгди говорю, - обiзвався знов старий майор. - Дисциплiна мусить доводитись до остатнiх консеквенцiй [14], особливо ж у жiнок. Жiнка - то молодий кiнь. Почує сильну, залiзну руку, так i подасться i влiво i вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посерединi, тодi йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батiжком. Перед трапом трохи острогiв, перед бар'єром - удар i остроги, поводи свобiдно, тодi летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорiя. Ляуфлер був завсiгди лихим їздцем, тому ж його i кождий кiнь скидає з сiдла. Так, так, - додав трохи згодом i задумавшись, - дисциплiна мусить проводитись, мусить…
- Дай-но менi раз з Оленою розмовитись, Епамiнондасе! - говорив доктор, коли оба верталися одною й тою самою дорогою додому.
- Говори. Скажи їй i те, товаришу. Те, ти ж знаєш…що її батько незабавки перестане тим бути, чим був досi, а то лiсовим радником…
- Вона добра, шляхетна, - вiдказав, потiшаючи, доктор. - Буде з усiх сил старатись, щоб її родина не терпiла убожества; коли б лиш того могла забути…
- Кого, любчику?
- Стефана Лiєвича…
- Помершого?
- Егеж…
- Боженьку, а вона… що з ним?
- Не знаєш нiчого, старий? Адже нервовiсть… на! Опроче се трапляється часто-густо, що батьки суть остатнi, котрих у такi справи втаємничується…
- Любила його?
- Авжеж! Обопiльне. Вiн вiд'їхав, як i то тобi вiдомо, на два роки з дому, щоб студiї покiнчити, щоби вернутися зовсiм "готовим"; тодi й мали свої заручини оповiстити, а там i побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталi тифу й помер, бiдачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаєш?
Радник не знаходив слiв, щоб виразити своє зачудовання, аж по якiйсь хвилинi сказав сумним, гiрким тоном:
- А я об тiм нiчого не знав! Правда, вiн бував часто в моїм домi, вештався чимало бiля неї, однак нiколи не приходило менi щось подiбного на думку. А вона… i се ж подяка за мою любов? - кликнув огiрчений. - За мої батькiвськi старання? Ох, як се болить, болить!! Тобi, чужому, звiрилась, а перед своїм батьком, перед рiдним батьком, могла щось такого затаїти!..
- Успокiйся лиш, чоловiче, - утихомирював доктор. - До мене теж не приходила, щоб своє серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зi мною, як з лiкарем. Мучила її безсоннiсть, i гарячка до крайностi пiдтинала її сили. Вона несказанно багато терпiла, i то тайком; а се, старий, вимагає чимало сили. "Не могли б ви, дитинко, менi сказати, - питався я, - що бiльше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровiшi з цiлої родини"!
"Чи се мусить бути, пане докторе?" - спитала вона.
"Авжеж, дитинко; се задля вас самих". Нате й розповiла дрожачими устами, розповiла менi цiлу iсторiю. Я ледве затаїв своє зворушення. Яка шкода, що доля обоїх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а їх потомки, старий… їх потомки… ех! - тут i замовк нараз.
- I що ж далi, докторе? - питав радник пригнетеним голосом.
- Нiчо. Просила лиш, щоб я об тiм нiкому нiчого не згадував, а з нею самою також про те бiльше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своїми не говорить, вiдповiла: "Нащо?"
"А так собi, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmetz" [15].
Вона похитала головою.
"Нi, пане докторе; перше треба менi самiй перемогти горе; як довго воно в грудi лютує, нiхто менi не поможе".
- Вона, Епамiнондасе, одна з тих, котрi самi з собою справляються.
Радник лиш зiтхнув.
- Якби вона була хлопцем! - почав наново лiкар, - були б з неї i вийшли люди. А так жiнка… що почне жiнка з надвишком розуму при горшках i мисцi?
- Ох, доленько моя! - застогнав радник; - як же ти мене гiрко навiстила, мене i моїх безвинних дiтей! Тепер же я розумiю, чому вона за К. вийти не може.
- Ну, що до сього питання, то спробуємо ще, - вiдповiв доктор. - Супроти отрути вживається також отрута. Як вiддасться, так i затреться все горе, вся гризота. Таких випадкiв маємо доволi. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слiзьми заливатись… може, навiть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумнiватись, однак чи ж для того має вже цiле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже в свiтi удруге нi вдiвцi, нi вдовицi?
- Ах, розумiється, що женяться!
- Адже людина - лиш людиною! - доказував лiкар. - I чим властиво бiльше? Нiчим бiльше, нi менше як… звiриною, i то товариською, розумною звiриною. Спосiб вiдживлюватися, боротьба о iснування, спосiб розмножуватися - все те вона має таке саме, як звiрина. Сього годi заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що єсть по правдi, те й по розумi. Будемо отже доти апелювати до її розуму, доки вона квiнтесенцiї не зрозумiє. А коли зрозумiє й вiддасться, то побiда по нашiй сторонi. Тут i втихомириться усякий бiль, прибуде родина… одне, друге… домашнi клопоти i т. i., i буде ще менi i тобi вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Наupttreffer! [16]