- Говори з нею! - умоляв радник. - Говори, одинокий мiй потiшителю! Я не в силi. О, боже! За що караєш ти мене так тяжко!
I доктор дiйсно говорив з нею. Умiв так приладити. що застав її саму дома. Лежала в фотелi недбало одягнена й курила. Вiн довго її не бачив, i вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тiм лицi супокiйним. Нi слiду нiякого горя. Сказав би-сь, все життя в нiй завмерло, лиш мiж бровами спряталось щось… щось, чого вiн не розумiв, що однак здавалось йому знакомим. "Божевiльнiсть" - мелькнуло йому через думку. I з пильною цiкавiстю звернув назад на неї погляд та на її пречуднi, тепер супокiйнi очi.
- Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? - питала вона, привiтавшись.
- Ви… ви… курите, Олено? - спитав змiшаний, не даючи нiякої вiдповiдi на її запитання.
- Адже бачите…
- Але ж бо досi ви не могли знести папiроски в жiночих устах!
- Так. Однак мож i полюбити се, що передше ненавидiлось. Наприклад, папiроску в жiночих устах. - I знов замовкла.
Вiн почав був говорити про нервовiсть, i що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов'язки, котрi маються супроти себе й супроти других; особливо проти родичiв. Замiтив, мiж iншим, що людина - звiрина привички i що суть люди, в котрих чутливiсть - джерело всякого безталання…
Вона лиш десь-колись вiдповiдала, i то вiднехочу, байдужно. Нарештi вiн почав говорити i про їхнi домашнi обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрiй…
- Не мож iнакше збирати, як сiялось… - закинула вона байдужно. - Родичi [17] самi виннi, що вiн пропадає. А пропадає вiн без рятунку. Опроче… я вiрю i в дiдичнiсть блудiв [18].
- Критичний у вас розум, Олено, - говорив вiн з важкою мiною, - аналiзуючий, розважуючий дух. Вам я можу щось важного вiдкрити. Правда, се, що скажу, невiдрадне. Des Lebens undemischte Freude ward keinem Irdischen zu teil [19], - цитував вiн патетично. - Однак ви. зумiєте се перенести, ба, i других навчити зносити такi пригоди…
Вона нiчого не вiдповiдала й не питала нiчого. Думала лиш, що сильним духом суджено й багато перенести. А вiн почав говорити. Зразу манiвцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одної години довiдалась, що всi вони знищенi, що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, вiддалять зi служби.
Вона не ворухалась. Побiлiла лиш, немов стiна.
- На те була я давно приготована, пане докторе, - ледве прошепотiла. - Давно; однак, що можна проти того вдiяти?
- Проти того… нiчого! Надiймось, що, може, йому, хоть з ласки, друга або i третя частина пенсiї дiстанеться. Ви однак можете чимало вдiяти!
- Для кого?
- Для ваших родичiв, для вашої сестри, а найбiльше для себе.
- Справдi не знаю…
- Знаєте, Олено, приймiть К…го, Вiн незабавки проситиме вас о руку…
Стало тихо.
- Не можу.
- А чому?
- Бо, як ви й самi сказали, в мене аналiзуючий i розважуючий дух, критичний розум…
- Не розумiю вас зовсiм; говорiть яснiше!
- Бачу, що не розумiєте мене. Буду отже ясно говорити. Не люблю його, i нашi погляди на життя розходяться далеко. Я не в силi його й себе оббрiхувати.
- Ви сього й не робите. Вiн вас хоче, а ви годитесь на се.
- Не зношу його й сумнiваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити. Се вам вiдомо, пане докторе. А подружжя без любовi се, по моїй думцi, бруднi вiдносини. А я не хочу в нiякi такi входити.
- Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож i полюбити се, що ненавидiлось.
- Так, але папiроска - се не людина.
- О, Олено, Олено, - кликнув вiн, - у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливiй, пересадженiй уявi?
Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова.
- Подумайте, ради бога, i про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичiв. Не залишайте задля якоїсь уяви стати для них пiдпорою. I ви можете колись бути матiр'ю!
- Дальше, пане докторе, дальше…
- Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дiнуться вашi родичi, наколи не прийдуть звичайнi мiсячнi грошi? До найстаршої сестри? Вона має сама вже дiти; i, як нам обоїм звiсно, хоробливо скупа. До Iрини? Доходи вчителя музики, хоч i спосiбного й дуже iнтелiгентного, худенькi. Крiм того, вiн хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звiсно менi аж надто добре, а i вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батьковi й матерi аби не було де на старiсть i голову склонити?!
- Чи ж я тому винна, пане докторе?
- Сього я не кажу; однак ви не смiєте забувати, що вiн i ваш батько!
- Вiн мiй батько, а я його донька…
Старого чоловiка обгорнула сильна нетерпеливiсть.
- Ради бога! - скликнув. - Адже дiти мають якiсь обов'язки супроти родичiв! Се би вам прецiнь знати!! А наколи всього iншого не хочете узнавати, то мусите признати, що вiн вас живив!
Її очi замиготiли.
- Тут i дiйшли ми до мети… - сказала вона з зимним усмiхом, пiдчас коли з її лиця неначеб зникла й остатня крапелька кровi. - Живив мене. Сього я не можу забути й нiколи не забуду, пане докторе, нiколи! - сказала врочисто. - Вiдповiдно до моїх сил, вiдповiдно до моїх здiбностей, а властиво вiдповiдно до мого знання, котрим мене мiй батько i теперiшнiй устрiй суспiльний вивiнували, хочу собi сама заробляти на кусник хлiба, а заробленим щиро дiлитись з родичами… Однак задля обов'язку проти волi сковуватись з мужчиною, з обов'язку його i себе оббрiхувати… В чiм менi тут добачувати святiсть обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане докторе! - сказала, глибоко вiддихуючи i слабо усмiхаючись. Я не вернусь бiльше з раз обраного шляху. Бачите? - додала вона. - Я дiйсно одна з тих "розважних критичних умiв", котрi анi себе, анi других не щадять. Я все аналiзую й не маю милосердя нi над собою…
- Нi над вашим батьком?
- Так, пане докторе.
- З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевiльнiсть. Нi, - говорив вiн згiрдливо, - ви, справдi, не спосiбнi до самопожертвовання!
- Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити замуж за К…го, зi сторони моїх… також самолюбство…
- Ви софiстка!
- А ви лихий оборонець правди, пане докторе…
- Гiрко будете ви колись сього жалувати! - кликнув вiн. - Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших заслiплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрiй каяння i сумлiння обiзвуться в вашiм серцi!
- Я супроти усього озброєна! - говорила вона з тим самим слабим усмiхом, а її очi стали мимоволi вогкi.
- Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози життя - нi. Опроче, вже й сильнiшi характери, як ви, зламалися.
- Як ви се розумiєте?
- Бiда ломить i залiзо, а ви лиш людина… Вона здригнулася i глянула на нього несамовитим поглядом.
- Нiколи, пане докторе, - вiдповiла опiсля з супокiйною гордiстю. - Власне для того, що я людина.
По його лицi промайнув якийсь загадочний усмiх. Вiн пiднявся i схопив капелюх.
- Зносiть iз гiднiстю наступаючий удар! - сказав i подав їй руку на прощання.
- Дякую вам за ваше спiвчуття, пане докторе! - вiдповiла холодно.
Щось у двi недiлi пiсля сеї розмови вернув радник сильно пiдпитий додому. Доктор оповiстив йому результат своєї розмови з Оленою, а внаслiдок сього i внаслiдок випорожнених багатьох фляшок був вiн у лихiм настрою.
Вiн змагався з жiнкою, котра робила йому гiркi докори з причини його нещасного налогу й наслiдкiв, якi вiн тепер на них спровадив. Вiн вiдгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсiм намiру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Вiн був уже доволi довго терпеливим: тепер однак не стає вже i йому тої сили…