Зсередини лунали звуки ранкової недільної служби; англійські голоси знущалися над якимось бідолашним гімном. Те саме відбувалося на кожному аванпості імперії від Окленда до Ванкувера. Щонеділі під супровід особливо гнітючого бряжчання піаніно або органа пласкі неузгоджені голоси вбивали ті самі пісні по всьому світу. Це водночас пригнічувало і, як не дивно, заспокоювало.
Ми пройшли крізь велетенські дерев’яні двері й сіли в останньому ряду. Я спробував пригадати, коли востаннє заходив до церкви. Якщо не рахувати похорони, то, мабуть, під час власного весілля. До нас повернулися голови, відвернулися і продовжили співати «Вперед, воїни Христові».
Я роззирнувся. Шотландцям подобаються аскетичні церкви. Арочні вікна на голих стінах, дюжина рядів дерев’яних ослінчиків з обох боків від центрального проходу. Ліворуч — вузенькі дерев’яні сходи, що, вигинаючись, ведуть на високу кафедру, де стояв проповідник, кремезний чоловік із товстою шиєю, червонуватим обличчям і сталево-сірим волоссям. Чорна сутана, пасторський комірець із накрохмаленими білими стрічками.
Музика завмерла, і парафіяни повернулися на свої місця.
Священик нахилився вперед, відкрив велику Біблію, що лежала на дерев’яному столику, і почав читати. Частина Старого Заповіту, ще з тих часів, коли Бога більше цікавила помста, ніж прощення. Голос із помітним шотландським акцентом голосно відлунювався від стін, рокочучи, немов грім:
— Чужими богами Його роздражнили, Його розгнівили своїми гидотами. Вони демонам жертви складали, не Богу...
— Це він? — прошепотів я Не Здавайся.
— Не знаю, сер. Офіцер у місцевому відділку казав, що ранкові недільні проповіді саме він читає.
— Я на них нагромаджу нещастя, зуживу Свої стріли на них. Будуть виснажені вони голодом, і поїджені будуть огнем та заразою лютою.
Мушу віддати належне шотландцям. Вогонь та сірка вдаються їм як нікому. Їхніх церковників, схоже, вельми приваблює тема пекла. Може, заздрять? Урешті-решт, у пеклі значно тепліше, аніж у Шотландії.
Він закінчив читати і після театральної паузи розпочав службу, і голос його загуркотів неначе хвилі, що б’ються об берег. Ставав дедалі гучнішим, глибшим. Мій мозок потроху кипів у духоті приміщення, а думки поверталися до безлічі інших недільних служб. Сьогодні часу для Бога залишається обмаль. Якщо він і не подумав спуститися до ліжка моєї дружини, коли та його так потребувала, не бачу причин, чому щонеділі я мушу відвідувати його дім.
Проповідь я вже не слухав, усе і так було ясно. Ми загублені створіння, і врятувати нас від пекла може тільки милість Божа.
Ніякого вітерцю від вікон, і парафіяни спливали потом у своєму найкращому недільному вбранні, застібнутому на всі ґудзики. Нарешті служба добігла кінця, по рядах прокотилася відчутна хвиля полегшення, і проповідник запросив усіх підвестися на молитву. Щойно пролунали останні слова «Ідіть із миром», як більшість пастви повернулась і попрямувала до виходу. Пастор спустився з кафедри попрощатися; ми зачекали, доки церква спорожніє, і підійшли до нього.
— О, нові обличчя! — привітав він нас широкою посмішкою.— Завжди приємно бачити серед парафіян нових людей.
Я представився.
— Радий познайомитися, сину,— сказав він, простягаючи руку.— Я О’Ґунн. Сподіваюся, служба вам сподобалася.
— Дуже вражаюче.
— Добре, добре,— проспівав він.— Гадаю, ви не так давно у Калькутті, капітане. Церква у нас маленька, але, переконаний, вам тут сподобається.— Відчув моє збентеження.— Парафіян небагато, але ми завжди раді новим.
— Вибачте, преподобний, але я тут із офіційною справою.
— Розумію.— І обличчя у нього посерйознішало.— Шкода. Нова кров завжди доречна.— Він кивнув на Не Здавайся: — Не думаю, що ваш індійський приятель теж захоче до нас приєднатися.
— Сумніваюся.
— Еге ж, отакі вони, індійці. Чомусь ідуть до католиків,— похмуро заявив він.— Мабуть, приваблює театральність католицизму. І ладан. Як я можу рятувати забобонні язичницькі душі й завертати їх у лоно справжньої церкви, озброєний лише «Дивовижною милістю» та Біблією короля Якова, коли католики торохкотять кістками святого Франциска Ксав’єра і через тиждень хваляться новими видіннями Діви Марії?
Справжня церква. Цікаво, це він про всіх протестантів чи лише про шотландську церкву? Судячи зі служби, швидше останнє. Якщо вона справжня, то існує велика ймовірність, що дев’яносто дев’ять відсотків мешканців раю — шотландці. Раптом пекло здалося непоганою альтернативою.
— Якщо дозволите, преподобний...
— Ой, вибачте, сину,— схаменувся він.— Скажіть, чим я можу вам допомогти?
— Ми хотіли б поставити вам кілька запитань.
— Авжеж. Ви не проти, якщо продовжимо розмову на ходу? За півгодини мушу бути в притулку для сиріт. Він тут неподалік.
Я був не проти.
— Потрібна допомога з обідом для дітей,— сказав він і повів нас у задню частину церкви. Провів через запилюжений двір у маленький садок, де не було нічого, крім пожовклої трави та сухих чагарників.— Тож чим можу допомогти, капітане?
— Мова іде про містера Александра Мак-Олі,— розпочав я.— Наскільки я зрозумів, він був вашим другом.
— Саме так,— відповів він, швидко крокуючи.— Ми добрі друзі.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Кілька тижнів тому. А що? Щось сталося?
— Містера Мак-Олі вбили п’ять днів тому.
О’Ґунн зупинився.
— Я не знав.— Він опустив очі до землі.— Нехай Господь змилується над його душею.
Двадцять п’ять
ритулки мають найрізноманітніші форми та розміри, але всі вони похмурі. Цей, до якого прямували ми, виявився змученою будівлею в потьоках дощу, огорненою аурою знехтування. Вигляд був такий, наче колись вона була пофарбована в рожевий — такі депресивні споруди часто фарбують яскравими кольорами,— але було це багато років тому.
Слідом за О’Ґунном ми піднялися кількома сходинами й увійшли до неосвітленого передпокою. Із-за зачинених дверей доносилися дитячі голоси. Він відчинив одні двері й запросив нас до крихітного кабінету, де пахло пліснявою і добрими намірами і звідки відкривався вид на сад. На стіні висів величезний хрест червоного дерева. У невеличку кімнату ледь утиснули стіл, стільці та книжкову шафу.
О’Ґунн пройшов повз стіл і зупинився біля вікна. Кілька секунд він просто стояв, вдивляючись у траву. — Преподобний?
Він здригнувся.
— Перепрошую.— Він повернувся, щоб сісти за стіл, але знову застиг.— Нам не вистачає одного стільця.
Не Здавайся запевнив, що стоятиме, але О’Ґунн і слухати не хотів.
— Дурниці, сину мій,— замахав він руками.— Ми або всі сидітимемо, або всі стоятимемо.
Він вийшов із кімнати і повернувся з маленьким дерев’яним стільцем, які бувають у школах. Поставив його і сів, лишивши великі стільці нам із Банерджі. Був преподобний чоловіком високим і, соваючись на стільці, нагадав мені циркового слона на яскравому м’ячеві. Слушно було б запропонувати стільця Банерджі, лише трохи вищому за школяра, але в релігійних людях є щось від мучеників.
— Тож чим можу допомогти? — укотре повторив він.
— Як ви познайомились із містером Мак-Олі? — запитав я.
— Це, капітане, довга історія.— Він зчепив пальці і підніс до рота.— Уперше ми зустрілись у Глазго, років двадцять п’ять тому. Були тоді ще зовсім молодими. Він служив у корабельній компанії. Познайомила нас Ізабелл, його дружина, але тоді вони ще не побралися. Вона була моєю подругою. Справжня красуня. Я її тоді вже кілька років знав.— Він помовчав, посміхаючись своїм спогадам.— І сам утратив від неї голову, але вона ніколи не бачила в мені потенційного нареченого. О, їй подобалися високі, я ж був для неї занизьким. Якось вона представила мене своєму новому кавалеру, хлопцю на прізвище Мак-Олі. Приховувати не буду, спочатку він здався мені покидьком. Але згодом, мушу зізнатись, я став його поважати, навіть заздрив. Він був розумним, ще й ідеалістом на додачу.