Притулившися чолом до скла, я спостерігав юрбу, коли зненацька в поле мого зору ввійшло обличчя, обличчя хиренного старого чоловіка щось шестидесяти п’яти чи семидесяти літ віком, обличчя, що одразу спинило й всмоктало всю мою увагу через абсолютну незвичайність свого виразу. Я зроду не бачив нічого, що хоч здаля було б подібне до нього. Я добре згадую, побачивши його, моя перша думка була, що, коли б Ретч його бачив,* він поставив би його куди вище за свої власні художні спроби втілити образ сатани. Коли я спробував підчас короткої хвилини, що я вперше на нього подивився, заналізувати загальне вражіння від нього, в моїй уяві постали поплутані й парадоксальні думки про величезну розумову силу, обережність, нужденність, скупість, холодний розрахунок, єхидство, кровожадність, тріумф, веселість, неописуваний жах — страшний, непереможний одчай. Я був химерно здивований, зворушений, вражений. «Яка дика історія, — сказав я до себе, — написана в цих грудях». Раптом родилося їдюче бажання не спускати очей з цього чоловіка, довідатись про нього. Похапцем накинувши пальто, схопивши свою паличку й шапку, я вибіг на вулицю і протовплювався крізь юрбу в тім напрямі, де він пішов, бо він уже зник. Після невеликих зусиль я нарешті забачив його, наздогнав і пішов за ним близько, але так обережно, щоб не збудити його уваги.
Тепер я мав добру нагоду роздивитися його зовнішність. Він був короткий на зріст, дуже худорлявий, і, очевидно, дуже кволий. Його одіж взагалі була брудна й подерта, та, коли він час від часу підходив до сильного світла лихтарів, я побачив, що його білизна, хоч і заношена, була з прекрасного полотна; і коли мій зір мене не обманив, то крізь діру його щільно застібнутого і, очевидно, купленого старим, рокелора* я нагледів сяйво діаманта й блиск ножа. Ці спостереження роздратували ще більше мою цікавість — і я вирішив іти за незнайомцем, де б він був не пішов.
Тепер була вже глуха ніч; густий вохкий туман навис над містом і скоро розрішився довгим важким дощем. Ця зміна погоди зробила дивовижний вплив на юрбу — вона вся заворушилась і вкрилася хмарою парасолів. Тремтіння, штовханина й гудіння зросли вдесятеро.
Я не дуже зважав на дощ що до себе — через приховану стару лихоманку в моєму організмі вохкість була мені якось болюче приємна. Затуливши рота хусткою, я рушив далі. Протягом півгодини старий чоловік з трудом пробивав собі путь удовж головної вулиці — і тут я йшов коло самого його ліктя, боячись його загубити. Він ні разу не повернув своєї голови й не побачив мене. За деякий час він повернув у поперечну вулицю, яка, хоч і густо по ній ішов народ, була не така людна, як та головна, що він оце покинув. Тут сталася очевидна зміна в його поведінці. Він ішов повільніше й не так поривисто, як раніше — він більше вагався. Він переходив вулицю і знову вертався на той бік кільки раз і без видимої мети; і натовп був такий, що я все ще мусив іти прикро за ним. Вулиця була довга й вузька, і він ішов нею коло години; за цей час людей поволі зменшилося приблизно до того числа, яке можна бачити на Бродвеї коло парку в обід: така велика ріжниця існує поміж населенням Лондону і найбільш людного міста Америки. Другий поворот привів нас у сквер, блискучо освітлений і де життя кипіло ключем. Знов незнайомець став поводитися, як раніше. Він опустив голову на груди; його очі дико бігали під нахмуреними бровами в усі сторони, скеровані на тих, хто заважав йому йти. Він прокладав собі путь міцно й уперто. Я був, однак, дуже здивований, коли, пройшовши сквер, він повернув і пішов назад. Я ще більше здивувався, коли побачив, що він повторює ту саму путь кільки разів, і раз він замалим не побачив мене, прикро повернувши назад.
У цій хідні він провів другу годину, в кінці якої нам куди менше заважали перехожі, ніж попереду. Дощ падав невпинно, стало холодно — і люди верталися додому. З нетерпеливим жестом подорожній повернув у бічну, досить малолюдну вулицю. Вниз по ній, щось коло чверти милі, він рушив із швидкістю, якої мені й не снилося побачити в такого старого — і мені було нелегко його переслідувати. За скільки хвилин ми дісталися до великого залюдненого базару, з яким незнайомець очевидно був добре обізнаний; і первісна поведінка знову з’явилася в нього, коли він протискувався взад і вперед без видимої мети через натовп покупців та продавців.
Протягом півтори години чи коло того, що ми провели в тім місці, я мусив бути дуже обережним, щоб не згубити і тимчасом не притягти його уваги. На щастя, на мені були кавчукові калоші — і я міг іти абсолютно безшумно. Ні разу він не побачив, що я стежу за ним. Він увіходив в одну крамницю по другій, не прицінявся ні до чого, не сказав ні одного слова і дивився на все дикими, порожніми очима. Я вкрай був здивований його вчинками й твердо постановив, що не покину його, поки не вдовольню хоч почасти свою цікавість що до нього.