І помчала до своєї хатини.
Вона не думала ні про що, крім врятування дитини. Вона гарячково нишпорила в скрині, шукала ганчірку з уламком Максимкового дуката, останню надію на щастя. І, намацавши його, кинулася назад до челядні, де Терешко вже відв'язував коней.
На одного сів він сам, на другого посадив Медже з немовлям.
— Не бійся, ханумочко, коні смирні, - приказував він, поки Палажка метушилася біля дитини. — Ну, з богом!
Степ дихнув їй в обличчя міцним рівним вітром, сухим запахом колосся та полину. Небо здригалося чорною безоднею, виповненою зоряними вогнями, а з півдня вже яскравіше і сліпучіше спалахувало блискавицями. І тоді білясто і мepтвeно коливалися під ним жита і ще сухіше, тривожніше шаруділо колосся. Іноді крізь тупотіння копит yxo вловлювало далекий гуркіт грому. Тоді Терешко озирався і підосторожував коня.
Без слів, без думок мчала Медже назустріч вітрові. Вся істота її зосередилася на одному бажанні: «Швидше! Швидше!» Вітер тріпав її хустку, волосся. Вона не помічала нічого, крім хрипкого подиху немовляти, і їй здавалося, що коні ледве йдуть.
Несвідомо вкривала вона дитину, захищала від вітру і блискавиць. І не бачила, що білясте море пшениці змінилося баштанами, а потім низьким кучерявим вівсом. Очі шукали на обрії гостроверхі тополі Нової Рудні, де жила стара Вовківна. Та не боялась би вона кинутися аж у саме пекло, коли б це могло врятувати дитину.
Терешко відчував її муку, і гнав захеканих, коней. Хмари зростали. Тепер вже не тріпотлива блискавиця охоплювала обрії бузково-мертвеним полум'ям, а далеко-далеко блищали в хмарах вогняні батоги, наче підстьобували патлаті хмари, щоб швидше мчали вони назустріч вершникам.
І раптом пронизливий зойк примусив козака обернутися: Медже напівпідвелася в стременах і, простягаючи одну руку Терешкові, кидала у пітьму уривчасто і безладно:
— Сті-ій… Сті-ій! Шичо це?! Замовк він!.. Замовк!
Терешко зрозумів і так смикнув повід, що мало не впав o з коня. Кінь припав на задні ноги і захитався, як п'яний.
— Мовчить!.. Він мовчить, — белькотіла Медже, чіплялася за Терешка, і губи її тремтіли і хапали повітря, як допіру її немовля…
Терешко мовчки сплигнув з коня і кинув уривчасто, майже суворо:
— Давай сюди! Мабуть, зомлів!
Він нe йняв віри власним словам, але треба було щось робити, розрядити безвихідний розпач.
Він узяв дитину, схилився до неї. У горлі ще ледве чутно булькнуло востаннє повітря, і все замовкло. Одним ривком перекинув він татарці поводи, став навколішки, розкрив дитину і припав ухом до її серця, потім також швидко і діловито здобув шаблю і підніс сліпуче лезо до дитячих вуст. І коли спалахнула ще яскравіша блискавка, обоє побачили, що лезо не потьмарилося від дихання.
Терешко мовчки загорнув немовля. Татарка стояла над ним, вже відчувала правду і широко розкритими великими очима дивилася на козака.
— Ну, що ж, — тихо і просто сказав він. — Така йому доля судилася… Та воно й краще, бо ж декому життя гірше від смерті.
Медже не рухалася, стояла і сміялася жахливим беззвучним сміхом, від якого Терешка обсипало морозом. Потім заломила руки за голову, стиснула потилицю у долонях і, затремтівши від реготу, впала грудьми на землю. Коні злякано відсахнулися. Десь повільно і суворо пророкотів грім. Вітер здер хустку з Медже і побіг далі, хилячи хвилі колосся. А Терешко розгублено переступав з ноги на ногу і приказував:
— Та ти, татарочко, не тужи. Чуєш ханумочко? Адже ж воно більше не мучиться… І їсти-пити йому вже не треба…
Медже підвелася. Очі її палали у темряві, як у хижака. Нечувана, звіряча лють спотворила її риси. Вона піднесла руку і, загрожуючи хмарам і блискавкам, вигукнула лунко, несамовито:
— Шичо він тобі зробив? Шичо?! Я ж молився тобі?! Підкорявся. А ти!.. Чи то мало тобі воєн, страт, горя людського!.. Ти… людолове!
І, розридавшись, впала навколішки, підломлена власним поривом.
Терешко довго мовчав. Шукав слів утіхи, та тільки чухав кошлаті груди, потім впіймав коней і сіпнув татарочку за плече…
— Ну, що ж, поїдемо. Бачиш, яка буря йде.
Мовчки підвелася Медже, мовчки сіла на коня і взяла мертвого хлопчика. Їхали назад тихо, наче подих смерті вимагає спокійної і урочистої непоквапливості. Медже мовчала і тільки дивилася на дитину невідривними, повним розпачу поглядом, а Терешко приказував, потроху знаходячи розгублені думки і слова:
— Вірно кажу, ханумочко… Йому вже тепер краще… і тобі теж… Ну, виріс би, так хіба ж солодко було б йому жити?! Хіба ж падлюка Свиридович його б пожалів?!. Жив я по фільварках, знаю: наплодять вони, гади, діток, а потім ганяють на панщину, данинами сушать, наче сухотами… А люди терплять, мовчать… Воля божа, та й годі… А так: знайдеться тобі добрий козак, одружишся. Будуть в тебе нові дітки… Пильнуватимуть тебе стареньку… Ну, й чоловік ніколи не дорікатиме байстрям… От!.. А ти, жінка хороша… Кожен з нас ладен з тобою побратися, тільки ж хати нема…
Тихий стогін зірвався з вуст Meджe.
— Ну, от бачиш… А ми тебе ще тoдi, у похід, полюбили, як рідну. Кляли за тебе осавула-собаку. Його ж це, падлюки, дитина? — хитнув Терешко на мертве немовля і розгублено обірвав на півслові…
Медже зиркнула на нього і раптом з пекучою ненавистю і презирством кинула те, чого ніхто і ніколи не чув: — Не знай! Усі ви як Свиридович! Я ридав! Я кричав: «Ми не мурзаки! Ми бідні! Нема в нас невільник-козак!» Не послухали… Не пожаліли…..
Щось раптом стисло Терешкове горло, опекло йому соромом лице. Так он де він вперше почув цей голос, благальний, тремтячий від сліз і безсилої муки… Тоді… невже ж це його власна дитина? Або того білявого, по-селянському сором'язливого парубка-литвина, якого він підбурив на брудний і підлотний злочин. Хотілося сплигнути з коня, впасти до татароччиних ніг і благати прощення за гріх, якому нема на світі спокути. Але Терешко мовчав, кліпав очима, з властивою чоловікам легкодухістю, і розгублено озирався на хмари… Потім раптом гикнув і погнав коней учвал, рятуючись від погоди.
Крихітний горбок землі густо всипаний запашною м'ятою, рудими чорнобривцями і степовою рум'янкою. Шумить над ним стара липа, ронить золотавий цвіт, дихає, медом. Гудуть над нею мохнаті джмелі і стрункі золотаві оси. А над могилкою сидить Медже з Терешком і тихо, покірливо хитає на його слова головою:
— Така йому вже доля судилася… А проти долі не підеш. Бо ж вона не підкова, руками її не переломиш. От, скажімо, побивалися ви, татари, тоді у Каффі. Гадали: вже й смерть прийшла. А був я нещодавно у Києві, бачив, як там живуть твої земляки. Одні по цехах майструють, інші крамарюють, а дехто на тафах рибалчить. От пам'ятаєш Ахметку, якого забрали з тобою разом? Ти завжди його кликала, коли наші байдаки спливалися. Тепер він у Києві, на Дніпрі рибалчить. Ситий, взутий, одягнений. Медже зводить на Терешка великі очі. Іскра подиву, радості і недовір'я спалахує в них, і вона хапає Терешкову руку:
— Ахмет? Правда, Ахмет? Такий великий? Він брат мені найбільший. За батка мені був, коли батка вмираль. А ти не брешеш, Терешко?
— Та їй-бо, — перехрестивси Тереш ко. — Щоб я луснув, коли брешу.
Але Медже була надто схвильована.
— Але… як він потрапив до Києва? — допитується вона недовірливо. — його ж Ничипоренко забираль до себе на хутір? Там, на Базавлук…
— Так Ничипоренка ж забито в Московщині! І батька, і сина. А Ахмет тоді у валці погоничем був. Ну, бачить-хазяїна забито, чого у тенетах сидіти, коли тенета подерті. Поверталися козаки додому, забрали його з собою. А в Києві здибав він земляків — з ними залишився.
— А він до Каффи не піде? — не відстає Медже.
— А що він у Каффі забув? Адже хата ваша згоріла, а землі своєї катма. За тебе розпитував. Якщо, каже, побачиш — перекажи, хай до Києва проситься разом із Свиридовичем. Тоді й побачимось. А ще Максимку у Києві бачив, — раптом пригадує Терешко. — Теж про тебе питав, чи не бачилися ми часом з тобою.
Медже мовчить, тільки обличчя її полотніє, набуває тону старої слонової кості, а тремтячі губи питають:
— А шичо Максимка там робить?
Терешко аж свиснув.