— А як біля інших воріт? — спитав Свиридович, розглядаючи при світлі каганця баранячу лопатку з планом Каффи.
— Біля морських воріт циганка Кайтмаза підсипала воротарям сонного зілля і має теж відчинити ворота. Вона не зрадить: за п'ять золотих продасть вона батька з матір'ю, а я відрахував їй повну жменю. Ось біля докової брами не пощастило. Мене мало не схопили там яничари, а інші ворота доведеться брати зсередини.
— Рушаймо, панове, — обернувся на підборах Свиридович. — Веди нас, Карпо.
Братський канун
Жарко і тісно у братському домі. Плавають у хмарах тютюнового диму розпалені обличчя, вилискують спітнілі чола і червоніють потилиці й голови, іноді голені по-запорозькому, іноді стрижені під мисочку. Чорні, руді і сиві, як кужіль, оселедці уперто лізуть у вічі. Братчики нетерпляче відкидають їх за вухо і знов тягнуться до соковитих скибок вареного та печені, до чарок, келихів і глиняних кухлів, облямованих білими шапками іскрявої піни. Пиво, заправлене імбиром і різними прянощами, вийшло напрочуд смачне. Удався й мед і міцна, пінява горілка.
Канун розпочався о другій годині, після довгої святкової відправи і освячення меду і пива. Перепечайниці і братчикові жінки з пахолками і підмайстрами оздобили й прибрали братський будинок зіллям, квітчастими рушниками і здобутими у Криму іджіарами. Два дні варили і смажили рибу і дробину, дичину і поросят, кололи свині, начиняли ковбаси і ковбики, місили пироги й книші, пампушки, коржі та вареники. Не шкодували братчики для першого кануну кращого припасу з своїх льохів, крамниць, борошенниць, куренів, ком'яг та уходів.
І вдався канун на славу.
Несуть без утоми блюда і підноси різьбленого дерева з горами пирогів, залізні листи з смаженими телятами, ягнятами й поросятами, ваганки свинячого холодцю, заллятих осетрів, коропів та щук з вищереними на гостей огидними зубастими мордами. На столах парують казани каші, зеленіють миски огірків та квашеної капусти, вареників і сметани, вилискують глеки пінявої оковитої, а пиво і мед наточують просто з барил, розташованих на козлах вздовж стін.
Канун у розпалі. Надходять запізнілі братчики й гості. Їм дають місце і знову допадаються до їжі. Всі знають один одного, тільки чужоземців-купців, приїжджих шляхтичів тa запорожців у кармазинах розглядають з цікавістю, але вмить забувають про них і напружено працюють щелепами.
За передостаннім столом, серед бідніших майстрів, сидить Причепа, розстебнувши на грудях новий жупан. Волохаті груди його світять крізь розпірку сорочки, кострубаті брови насуплені. З люттю гризе він смажену індичку і так хрумкає, ніби бажає помститися на ній за всі образи. А образа велика й глибока. Причепа відчував себе героєм. Він тиждень не спав, працював у броварні, і ось тепер, крім розпочатих барил, стоять і дошумовують у льохах цілих двадцять барил пива і стільки ж горілки і меду. Повів він братчиків подивитися на запас, а ті, замість подякувати, промимрили щось крізь зуби і мовчки вийшли з льоху. І на кануні дивляться повз нього, наче перед ними не цехмістер Хома, а порожнє місце.
Та й канун не такий, як гадалося. Що це за братство, коли не всі братчики рівні?! За першим столом розташувалися магістратські керівники та багатирі-гості. А він, Причепа, сидить за дев'ятим столом серед цехової братчини. Де ж тут рівність і братерство? А головне — не Причепу, а Іова Борецького обрано за пивецького старосту
Ну, хіба ж це личить вченій людині мирити п'яних або керувати кануном? Кому, як не Причепі, було б воно до лиця? Чи не хазяїн він тут, старший братчик? А тепер навіть медовари і винокури удають, ніби не бачать його.
Хвилі злості клекотіли у цехмістра в грудях. Ні, вже іншим разом він і пальцем не ворухне для загального блага і не подумає займатися громадськими справами. Хай їм трясця! Прийде і сяде за перший стіл, а не тут, мало не разом із старечим цехом.
І, хрумкаючи смажену індичку, Причепа червоніє відобрази і обурення.
І раптом погляд його падає на діда Омелька і старого Лейзера. Обидва діди спізнилися і саме сідали за стіл навпроти нього. Темна лють скипіла йому в грудях. Йому здавалося, що Лейзера навмисне запросили і посадили за той же стіл, щоб принизити і образити його, Причепу. Хмеліючи від люті, підвівся Хома, стиснув пудові гирі-кулаки, але голос Созона Балики спинив його рух.
— Хто тебе сюди пустив, стара смердючко? — рушив Балика від магістратського стола до затремтілого Лейзєра. — Геть звідси, собако!
Братчики озирнулися на оклик, урвали на півслові розмови. Навіть жувати перестали невтомні щелепи. А дід Омелько підвівся на тремтячі ноги і сміливо виступив наперед.
— Я привів, — несподівано лунко забринів його надтріснутий голос. — Він мій земляк, львов'янин, такий же майстер, як і ми! Разом працювали, разом і побенкетуємо.
Созон зиркнув на нього наллятими кров'ю очима.
— А ти звідки такий розумний узявся? Захопили вони шинки, ціни на горілку познижували, аби хліб нам відбити. А ми на них дивитимемося?! Досить нам лиха від братських дурнів, що задумали весь Київ понапувати братською горілкою нам на збиток.
— Вірно! — з п'яною щирістю гримнуло кілька голосів. — Женіть Лейзера в шию!
— І братського дурня разом з ним!
— Ще й ладаном покуріть, щоб не смерділо!
Лейзер став біліший від рушників на стіні.
— Ой, та хіба я сам прийшов!.. Я ж казав, — белькотів він розгублено. — І нащо було запрошувати бідного єврея?! Тільки я ще ані в кого скибочки хліба не відбивав.
І в цю мить проміж JIейзером і Созоном виріс Хома. — Стій, бісів діду! Куди тікаєш? Чого?! — Схопив він JIейзера за лацкан. — Сиди, де сидів. А тобі, — ступнув він до Созона, — краще б мовчати.
— А ти хто такий, щоб мені вказувати? Ший свої чоботи і вище чобота носа не задирай.
Бенкет урвався. Братчики схопилися на ноги, з'юрбилися навкруги, а вузьким проходом проміж столами ішов до Созона Причепа; стискаючи пудові кулаки. Созонів вигук розкрив йому все, і темна лють образи і обурення впала на Созона бурхливим весняним кригоплавом.
— Держіть його! Він заб'є пана бурмистра! — заверещав хтось із радців.
— Нема чого держати, — зиркнув на нього Причепа. — Тільки мені ніхто язик не підв'яже. Так ось чого від мене морди відвертаються?! Бо братство стало на дорозі їх жадібності! Тому й чесні братчики в дурні потрапили, — підвищив голос Причепа, вловивши шепіт здивування і легкий сміх. — Це ви, пани магістратські, підстроїли, щоб геть у всьому Києві не знайшлося солоду на наше пиво. І довелося мені гнати по солод аж у Мотовилівку, до Аксака. Зрозуміло: кожен боїться за свій прибуток. Бо братство пива наварить і пустить його дешевше, ніж по бурмистерських шинках. І чому ти на Лейзера накинувся? Та лише тому, що Борух з Ароном відкрили навпроти твого свій шинок, ось ти й лютуєш, бо від жадібності тебе аж свербить, наче в тебе короста.
— Вони Христа розп'яли! — несамовито вигукнув Созон.
— Брешеш собако! — гримнув Причепа, здіймаючи кулак. — Такі, як ти, певно, розп'яли б, а твого брата, крамаря, Христос батогом з храму вигнав.
— Що-о?! — трахнув кулаком Созон. — Ах ти, шевська гнидо! Братство для православних! І паршивій тварині, як Лейзер, нема чого тут робити.
— «Для православних», — презирливо перекривив Причепа. — А чому ж за вашим магістратським столом сидить лихвар Аврумка Шмойлович і ти не женеш його геть і ручкаєшся з ним, як із рівним, ще й шляхетним паном кличеш? Ось тобі й православний! А чому поруч із паном війтом сидить католик пан Себастьян Браччі?! А далі Готліб Шульц лютеранської віри з Арабаджізаде, татарським купчиною? Чи ти вже їх в барилі пива перехрестив на православних?!
— Го-го-го-го! — залунало по залі. — Вірно каже пан цехмістер!
— Слухайте дурня, — сперечалися інші. — Він отак посадить вас з кожним собакою з однієї миски тріскати. — Інший собака чесніший від вашого брата, — огризнувся швець Грицько.
Сварка розпалювалася. Одні стояли за Созона Балику, а інші за Хому. Зала гула, як море в бурю. Вигуки злітали над юрбою і танули у буйному гаморі, як піна в бурунах прибою. Мигтіли у повітрі кулаки. Розпалені, спітнілі, лізли братчики один на одного, дихаючи сивухою і масною їжею, реготали і лаялись. Лейзер тремтів усім тілом і, притулюючи руки до кістлявих грудей, непомітно відступав до дверей. Братство глянуло йому в вічі тисячоликим п'яним звіром, моторошним і жахливим, як смерть. Коли ось чиясь важка, але дружня рука лягла йому на плече.