— От дивно! Стріляють, — кашляючи, зауважив хтось.
— Певно, гонець від султана. Спіть, панове, бо стрілянина, чи ні, а вранці все одно поженуть на роботу.
— Та ні, послухайте краще. Коли б це був гонець, тоді б стріляли з порту і з моря, а це ж гармати цитаделі. Тільки вони так лунко стріляють.
Невільники замовкли, прислухаючись.
— Чуєте, панове? Чуєте? Стріляють, з моря, з маленьких гаківниць і фальконетів, як на наших байдаках, а ось відповідають з міських веж, — заговорив Семен, колишній січовик, відомий вояка.
Він пізнав напівзабутий милий голос бою.
— Господи, та невже це наші?!
Боялися вірити. Боялися, що це тільки сон, марення, бо надто болісно було б втратити хвилинну надію. І стояли в пітьмі, дивилися на зорі за гратами, ловили кожен постріл, кожну луну.
Небо потроху обарвлювалося баканом, і на його димнo-багряному тлі грати здавалися вирізьбленими з чорного оксамиту.
— Заграва, хлопці! Бачите? Каффа горить! — з несамовитою радістю вигукнув старий Семен. — Чи то очі мої недобачають? Скажіть, рідненькі?!
— Горить, батьку, — враз загомоніли невільники, — щоб їй згоріти і ніколи більше не повстати з попелу, бо земля тут червона від нашої крові і солона від наших сліз.
Стрілянина дужчала. Тепер до важкого гуркоту гармат домішалося тріскотіння мушкетів. Чулися зойки, важке тупотіння, гавкання переляканих собак, крики, дитячий плач. Слів не можна було розібрати, та відчувалося, що в місті паніка.
— Панове! Це ж наші! Недурно той старий меддах чи то дервіш, хто його там розбере, крикнув нам, коли ми вчора йшли на роботу: «Наближається відпочинок! Забринять кайдани ваші радістю».
— Ще тоді реготав наглядач: «Проходь, старий ішаче, не теліпай без глузду язиком, як дзвони грецької церкви».
— Як би не довелося самому погойдатися на мотузку.
Темниця бризкала кайданами. Від хвилювання невільники не знаходили місця. Вони ставали навшпиньки, витягували шиї, але крім заграви, не бачили нічого.
— Ану, панове, — вигукнув раптом один з молодших невільників, — ставайте на середину, а другі хай видеруться вам на плечі. Мабуть, доберемось до грат.
— Та хіба ж це можливо!..
— А чому не спробувати? Адже ж хлопчиками лазили.
— Та де вже нам, у кайданах, знесиленим, кволим…
Новий вибух гарматної стрілянини урвав суперечки. Самі собою поспліталися руки. Невільники міцно обхопили один одного, а на плечі їм стали троє молодших, спритніших.
— Надто високо! Ану, панове, хай хтось лізе на нас! — вигукнули вони.
І допомогли наймолодшому видертися угору. Ліз він помацки, плутався в кайданах і ледве-ледве дотягнувся до люка. Небагато побачив він, але й ці крихітки виповнили всю його істоту бурхливою радістю.
— Ось воно… — казав він, захлинаючись. — Стріляють з цитаделі… Місто палає… Люди біжать і репетують: «Козаки!». А ось помчала турецька кіннота. Ой, що це: наші — за нею!!!
І, урвавши сам себе, закричав несамовито і лунко:
— Рятуйте!!! Братики! Рідненькі! Рятуйте!
Тупотіння промчало повз них. І знов стало чути безладні постріли, зойки, гоготіння вогню, тріск вікон і дверей.
— Рятуйте!!! Рятуйте!!! — надсаджувалися невільника, брязкали кайданами і грюкали об мури в'язниці.
— Ганчірку дайте! Нав'яжіть на смолоскип замість прапора! Треба знак подати, щоб помітили! — кидав той, що висів на гратах.
Загойдалася жива піраміда невільників. Верхній ще міцніше вчепився у грати, щоб не впасти:
— Та що ви там, очманіли, чи що? Стійте тихше!
— На! На! Бери! — тикали йому загашений смолоскип з нав'язаною на ньому сорочкою.
Невільник міцніше намацав плечі товаришів і висунув крізь грати смолоскип.
— Рятуйте! — розпачливо гукав він. — Рятуйте бідних невільників!
— Рятуйте! — підхопили всі разом. — Рятуйте!
І радість і жах був у цьому зойку людей, що боялися втратити надію на порятунок. Тупотіння знов наближалося. Почувся брязкіт шабель, лайка, жіночий вереск.
— Рятуйте! Братики! Рідненькі! — розпачливо вимахував прапором невільник. І козаки помітили прапор. Кілька чоловік відокремилися від загону і кинулися на поклик.
— Е!.. Та тут у колодязі наші! Ану, панове, сюди! Визволяй бідних невільників! — відгукнулися веселі мужні голоси, і чиїсь руки міцно рвонули грати.
Але недурно кували їх найкращі каффські ковалі.
— Ану, бережись! Давай каменюку! Бий по замку! Обережненько там, внизу!
Посипалися іскри. Бризки каменю запорошили очі кільком невільникам… Удар… Ще удар! І ось відскочила дужка замка, і міцні руки відірвали грати і потяглися у люк.
— Вилазь, хто в бога вірує! Один… Другий…
Невільники лізли один на одного, як божевільні. Штовхалися, падали і знов лізли, чіплялись за слизькі мури і чавили на цвілі стоножок і павуків.
Хтось світив їм згори головешкою, хтось підхоплював падаючих і вже совав у люк хитку драбину, якою чимало років видиралися вони щоранку на світло і щовечора спускалися у свою темну в'язницю.
Кінець кінцем витягли старого Семена. Голова його нагадувала кущ ковилю, борода спадала по пояс. Від хвилювання впав він навколішки, обличчям до землі, не в силі вимовити слово.
— Е, дідусю! Раніш треба було плакати. Тепер час сміятися, — весело підхопили його січовики. — А як вас, дідусю, звати, щоб знали ми, кого стільки років мучили бусурмани?
— Та Семеном звуть… Семеном Костуром, — тремтячим голосом вимовив старий.
— Костуром? А чи не було у вас, часом, сина або онука, Антона Костура? — здивовано загули козаки.
— А був такий, був… Хлопчиком ще бігав, коли мене взяли. Невже ж ви його знаєте? — здивовано зашамкав старий.
— А піди-но сюди, Антонко! — гукнув хтось. — Чи не твого, часом, діда виловили ми без вудки з колодязя?
І за хвилину чорновусий кремезний парубок з ніяковою обережною радістю пригортав до себе старого і з жахом торкався його кощавого тіла в зотлілій сорочці.
А силач Терешко Кнур здобув сокиру й обценьки і збивав із звільнених невільників кайдани, що пов'їдалися їм у тіло мало не до кісток.
Посходили пізні осінні сузір'я. Іскристий сніп Оріона, туго перехоплений блискучим діамантовим поясом, стояв над головою. Сіріус мінився над морем пухнатою синьою краплею. 3 гір віяло прохолодою і запахом гірких трав.
Горпина сиділа на порозі саклі з дитиною, чи то чекаючи на Нур'ялі, чи то занурившись у спогади, не в силі ворухнутися і підвестися з місця.
Настя Повчанська…
Невже вона — та грізна володарка сералю, перед якою хилиться Абдул, заступник беглер-бея Ceлiмa, всі євнухи і навіть сам беглер-бей? А недавно лежала вона поруч Горпини на Сафаровому кобеняку і ридала безпорадною бранкою.
В неволі вони заприятелювали. Стерлася межа між бідною наймичкою і дочкою статечного хуторянина. Вони чіплялися одна за одну, як два уламки втраченої волі, відчувши братство страждань, — щасливі тим, що є з ким перекинутися словом, згадати батьківщину і розповісти одна одній свої думки і горе — загальне горе всіх бранців.
Колись було не те.
Навіть тоді, коли жали вони поруч золотаву пшеницю, відчувалася ця неперехідна межа. Настя де-не-де та й — гримне на Горпину або вколе її гострим, зневажливим поглядом, або поскаржиться матері — і знов бурчить стара Повчанська на безпорадну сиротину:
— Що б ти, ледащо, без нас робила?! Підібрали тебе, як паршивеньке цуценя. Вигодували, а ти, падлюко, лінишся. То йди к чорту! Знайди йолопів, щоб дурно тебе годували.
І плакала потай Горпина в густих бур'янах за клунею і допізна гнула спину над скатертинами і рушниками для Настиного посагу або гаптувала церковні покрови і ризи, якими Повчанський обдаровував парафіяльну церкву, щоб «панотець суворіше повчав розбещених хлопів і краще тлумачив їм тексти святого письма про те, що «нема на світі влади, аще не від бога».
— А бодай би вони всі подохли, — смачно вилаявся Корж, коли Горпина розповіла йому про знущання старої Повчанської. — Потерпи, серденько. Піду напровесні у турецький похід. Намолочу «хліба козацького» та й зашлю сватів… А мо, ти вже готуєш мені гарбуза? Га? Кажи одверто! — зазирав він у дівочі очі, а Горпина спалахувала смуглявим рум'янцем і потай вишивала собі рушники для заручин.