Північ. У вікно зазирає срібний місяць. Співають півні на селі. Іскряться на шибках кришталеві пальми, а блакитнувате місячне сяйво повзе по стіні, наче срібна завіска.
Хліб козацький
Свіжий вітер гнав байдаки назустріч сонцю. Козаки підняли вітрила і відпочивали від веслування, лежали на лавах, співали пісень, залицялися до звільнених козачок. Море кучугурилося смарагдовою зибінню, мінилося на сонці срібними лезами. Сніжинками мигтіли на ньому чайки, але й вони скоро зникли разом із примарним хребтом Кримських гір — і замкнулося навколо байдаків низьке коло обрію, по-літньому імлисте й мінливе.
Густою зграєю трималися у морі 6айдаки з захопленими галерами і сандалами посередині, і тільки один байдак, справжній корабель, під гетьманським прапором, ішов спереду, як ватажок у журавлиному ключі.
Іноді байдаки спливалися і мало і не торкалися один одного; тоді козаки перестрибували з борта на борт і, підбиваючись до галер, видиралися по канатах до чорнооких татарочок.
Проте багатьох татарок порозбирала на байдаки старшина, і на двощогловому гетьманському байдаку опинилась Медже, бранка Харлика Свиридовича. Годинами сиділа вона на кормі, зовні спокійна і стримана. Вона була так пригнічена долею, що не дивилася навколо, не бачила ані моря, ані козаків, ані самого гетьмана Сагайдачного. Як плутане моторошне марення, як сон пригадувала вона своє весілля, уривки пісень, музику, гостей і Сабішину саклю, де мусило тихо станути її життя гаремної печерниці, і жахливу моторошну ніч, коли погнали її з юрбою полонених назустріч каффській заграві.
— Еге-ге, татарочко! Чого зажурилася? — підсаджувалися до неї молодики-нетяги. — Поживеш з нами, звикнеш. Спочатку воно, дійсно, сумно на чужині. Та що ж… Taка доля… Кисмет…
Медже дивилася, не розуміючи, але, почувши знайоме слово «кисмет», тільки важко зітхала. Кисмет! Невже не можна подолати долі? Врятуватися від цієї рокованості, невблаганної і жорстокої, як сама смерть?
А Максим Бабій сипав їй на коліна пригорщі алепських фісташок і примирливо говорив:
— Не вбивайся, молодичко. Он покуштуй. Смачні горішки, чи як їх там…
Медже не дивилася на фісташки і мовчки хитала головою. Хіба це може її втішити! А нетяги співчутливо перезиралися.
— Отак і нас тримали пани, — похмуро кинув Терешко, спльовуючи за борт. — Сволота наш осавул. Замучив жінку.
— Навіть не нагодував, собака, — відгукнувся хтось від опачин.
Максимка мовчки кинувся до кухаря, набрав повну миску рижової каші з вареними сливами, бринзи, сухарів і приніс їх Медже.
— Їж на здоров'я, молодичко, та нас не цурайся. Ми ж не звірі якісь.
Це забриніло так сердечно, що Медже підвела очі і, не зрозумівши слів, залилася слізьми.
— Та що ти, серденько!.. От чорт!.. Не знаю, як це по-їхньому. Та не плач, татарочко, — розгублено приказував Максим, забувши свої войовничі промови.
А не тяги підштовхували один одного під боки, підморгували і підсміювалися.
— Ач, як упадає… Почекай, Максиме. Відшукаємо твою Ганну — все їй розповімо. Хай вона тобі вискубе оселедець.
— Та що ви, хлопці, до нього присікуєтесь, — удавано захищав Максима Тимко. — В нього ж така вдача. Тягне його до жінок, як комара на вогонь. Недурно Бабієм прозвали.
Максим червонів, як печений рак, удавано лаявся, але відчував, що несила йому покинути безпорадну і страдницьки лагідну Медже. А вона плакала буйними слізьми, спливала мовчазною мукою.
Максим не міг бачити її сліз. Він брав тоді кобзу, відвертався, торкався невправними пальцями струн або вовтузився із кілками, ніби настроював її. І дивно-дивно було йому на серці.
З помсти пішов він у похід. Він знав, що разом з іншими дівчатами захопили татари і Ганну. Ішов звільнити її, ішов знищити її кaтiв, i сам не міг собі пояснити, чому замість радості, сльози Медже болісно віддавалися в його серці. Він жадав бою, наче п'яниця міцної горілки.
З гидливою нудотою пригадував він, як розрубав надвоє вірменина-кафеджі, як відтяв він голову худорлявому дідку в зеленій чалмі.
Але ще моторошніше було інше.
В порту, в лабіринті скринь і лантухів, якірних канатів і різного корабельного мотлоху помітив він заціпенілого від жаху селянина-татарина. Кілька днів тому він прийшов до Каффи на заробітки. Очі його ще дивилися по-селянськи наївно, на обличчі бронзовіла засмага виноградників і ланів. Почувши стрілянину і брязкіт шабель, він заховався у щілину поміж стосами краму. І раптом побачив козака з скривавленою шаблею в руці.
— Ама! Аман! — крикнув він жалісно й лунко і підніс обидві руки.
Та хіба Максим зрозумів його зойк! Свиснула шабля і відтяла йому руку з плечем. Крик застиг на спотворених жахом вустах, а очі, ще живі, повні безпорадного розпачу і докору, дивилися йому просто в зіниці, скляніли, застилалися смертною млою; потім змертвіло, зблідло обличчя, і парубок повільно зсунувся додолу, дряпаючи собі щоки об дошки й рогожі.
Щось стиснуло Максимові горло, підступило болісною нудотою. Затремтіли руки, впала шабля… Хитаючись, стояв Максим над забитим, потім кинувся до байдаків, забувши і шаблю, і лантух на здобич. І ще й досі погляд татарського парубка свердлив його наскрізь, і огидна нудота підступала до горла.
Очі Медже моторошно нагадували погляд забитого і, мабуть, тому так вабили Максима. Вдивляючись в її обличчя, Максим відчував, як десь глибоко-глибоко народжувалося запитання: «Чому? Нащо це?».
Товариші не розуміли його. Довго знущалися вони з Максима, ніби вкрив він себе вічною ганьбою.
— Тьху! Та хіба це козак?! — плювалися вони. — Та'мо, він, панове, і в бою не був, а сидів собі десь на байдаці, замочивши з переляку штани? — підштовхував Терешко Тимка…
Але Тимко любив правду і чесно зауважив:
— Ні, панове, в бою він був і рубав татарву не гірше за нас. Але ось цікаво: де він потім подівся? Не інакше, як на бабів полював.
Максим відмовчувався. Але мовчати було надто важко, і якось, коли лежав він на лаві проміж Тимком та Савкою, шевським підмайстром, стиха спитав їх Максим:
— А як вам, хлопці? Сняться порубані татари чи ні?
Тимко байдуже сплюнув крізь зуби.
— А чого їм снитися! Гнити їм, де полягли, а мертвяки тільки бабам ввижаються.
— Та все ж таки, хлопці… Люди ж вони, — не заспокоювався Максим.
— От дурень!.. З баба ми крутишся і сам збабився, — презирливо скосив на нього око Тимко. — Мало вони нам заподіяли лиха? Мало сіл та хуторів димом розвіяли? Скільки награбували? Розгладшали на наших сльозах. Ми їх не грабуємо, а своє відбираємо, загарбане.
Максим мовчав. А в голові кружляли запитання: чому поруч з башівськими палацами бачив він злиденні хатинки, де в подертому мотлосі копошилися голодні діти, де спали покотом татарська голота і підмайстри? Хіба вони теж людолови? І чому старшина не забиває мурз, а бере у полон і тримає без кайданів, годує донесхочу і ставиться до них чемно, як до друзів, замість кинути їх у море з каменюкою на шиї? А бідні татари весь час в ланцюгах та тороках, і годують їх сухарями з цвіллю, прокислою саламахою і різними покидьками. За що ж їм страждати? Адже ж вони не торгують рабами, не ходять у напади, не забивають, не грабують, не гвалтують жінок. За що ж їм ця мукa?
Максим уперше був у поході і погано знався на козацьких звичаях. Він був ще молодик, старшинський пахолок і джура, якому наказують веслувати, прибирати байдаки, або допомагати кухареві. Він спробував розпитувати старих козаків, але вони так вихвалялися перемогами, що, наслухавшись їх розмов, Максимові ставало ще важче розібратися у суперечностях, бо залишався він таким же наївним селянським парубком, як і колись. А перед очима його стояв зарубаний кара-татарин, такий же молодий і наївний, як і він сам.
І знов нудота підкочувалася йому під горло клубком, душила його, розпирала груди. Він відвертався від товаришів; готовий завити від болю і сорому. І струни бриніли під його пальцями сумним запитанням, наче плакали й зітхали тому, що Максимові руки в крові. А Медже, зачувши музику, сідала ближче і слухала-слухала… І здавалося Максимові, що це його Ганна і що везуть її за море у неволю, і гостра болісна жалість здіймалася в грудях. Хотілося сказати їй щось хороше, співчутливе, але не знав він татарських слів, а знаками висловиш небагато. І мовчав Максим і тільки часто приносив їй поїсти або випити чогось гарячого, або вкривав її в холодні ночі свитиною, коли не брав її до себе Свиридович.