Червоніє Танцюра. Очі його спалахують і обурено зиркають на Збаразького.
…Припинити наїзди на татарський степ. Не грабувати ані караванів, ані чабанів. Не вдиратися у турецькі, татарські, волоські й молдавські землі і стримувати всі такі намагання з боку свавільних людей.
Балика стає багряно-синій. Он як! На козаків зібрали комісію, а Потоцького з іншими не чіпають.
Тільки Сагайдачний нічим не зраджує себе. Сидить з невимушеною грацією світської людини і щось недбало креслить на аркуші паперу. Тільки важкий пильний погляд його вузько посаджених очей обмацує то одного, то другого магната, і жодний з них не витримує їх свердлячої, гіпнотичної сили…
…Довіз до Січі пороху і харчів дозволяється тільки з відома і згоди київського воєводи або черкаського та канівського старост… Число запорозького війська визначається в кількості…
— …яку значить його мосць пан круль, — уриває коронний гетьман.
Сагайдачний випростовується і свердлить очима коронного гетьмана. Той зупиняється на півслові, і на мить сіра криця його очей схрещується з поглядом Петра Конашевича.
Глибока напружена тиша перехоплює подих, простягається над столом перетягнутою струною. Кров стукає у скроні козаків, наче вибігли вони враз на стрімку височінь, що досягає вершиною хмар.
— Скільки? — здушено рубає тишу чийсь голос.
— Серце монарха в руці господній, — ухильно знизує плечима коронний гетьман.
— Але на Житомирській комісії пан гетьман назвав точне число, — карбує Сагайдачний.
Жолкевський нетерпляче супить брови і робить доповідачеві знак продовжувати. А Валентин Калиновський схиляється до небожа коронного гетьмана і тихо питає латиною:
— А що ж ухвалило панство на соймику?
— Тихше, почують, — сичить Ян Жолкевський. — Ухвалено залишити одну тисячу; але хто міг сподіватися, що тен хлопський отаман збере восени цілу армію… Проте пан дядьо вважає, що для захисту степових кордонів доведеться значно збільшити це число.
Збаразький загубив нитку думок. Руки його поквапливо шукають по столу кінець декларації. Коли ось важкий і незграбний, налитий темною, чавунною люттю, підводиться Бородавка і, спираючись долонями на сукно, тягнеться до Збаразького просто через стіл.
— Ні, почекай, пане доповідачу! Скажи, скільки нас буде в реєстрі? Ми люди прості, викрутасів не любимо. Кажи правду.
Хрипкий голос тремтить від ледве стримуваної люті, наче гребля під повіддю. Лунко й різко бринить він під склепінням пишно оздобленої зали. Пани підводять випещені горбоносі обличчя. Ніздрі їх роздуваються від презирливого обурення. Очі кидають блискавки.
— Хам, — цідить крізь зуби Януш Острожський, і його одутлі щоки тремтять.
Невигідно козакам дратувати магнатів. Рука військового писаря Лавріна Пашковського торкається плеча Бородавки.
— Ти що здурів?! Треба вислухати, а тоді сперечатися. Це тобі не шинок.
Але Бородавка відмахується від нього, як від настирливої мухи, і, замість замовкнути, грюкає кулаками по столу.
— Нема чого мед з отрутою ситити! Ми не човгати ногами приїхали, а за ділом. Скільки буде в реєстрі? Ну?!
Сагайдачний мовчки підводиться і рушає до Бородавки.
— Сідай, Ясько, та мовчи. Ти заважаєш, — говорить він і звертається до комісарів. — Даруйте нам, пане гетьмане і вельможне панство. Просимо продовжувати доповідь.
Бородавка дивиться на нього з ненавистю і кидає тоном вище, хрипко і несамовито:
— А ти чого крутиш хвостом, панський попихачу? Злякався за свою булаву? Тільки рота нам не заткнеш! Кажіть, пани, скільки буде у реєстрі, або хай їй трясця, вашій комісії!
Засідання уривається. Старшина кидається до Бородавки і махає на нього руками, ніби намагається загасити вогонь. Інші оточують Балику і кидають в бік панства гнівні вигуки. А Бородавка рветься з рук Злочевського і Пашковського і кричить, вирячивши налиті кров'ю очі:
— Бунт зчинимо! Всі повстанемо! Міщани! Поспільство! Попелом вас розвіємо! Виріжемо до ноги!
— Нахаба! Хам! — захлинається Янош Острожський. — Свиню за стіл, а вона й ноги на стіл.
— Ще й рилом у тарілку шляхетному панству, — запобігливо підтакуе Свиридович. — Один пан Єзус відає, скільки доводиться нам терпіти від цієї голоти…
Острожський скошує на Свиридовича знищуючий погляд, і той зникає у юрбі старшин, наче й не звертався до грізного феодала.
Бородавку тягнуть до дверей, а він рветься назад і хрипким голосом вигукує щось, зникаючи за важкими запонами. За ним суне купкою розгублена старшина, а Сагайдачний чітким кроком наближається до Жолкевського і лунко і уривчасто карбує, наче на королівському огляді:
— Ще раз від імені Низового козацького війська перепрошую королівську комісію за недоречну і грубу вихватку курінного отамана Бородавки. Прошу зробити перерву. За чверть години ми будемо до послуг вельможного панства.
— Так, — в тон йому відповідає Жолкевський. — Але засідання розпочнеться лише по обіді.
Різноголосий галас стоїть в покоях козацьких старшин. Одні обурено обмірковують декларацію комісарів, другі наскакують на Бородавку, злякані й обурені його буйним виступом, а Бородавка гримає на них і шалено розмахує руками:
— А що ж? Мовчати? Вклонятися? П'яти лизати шкуродерам? Собаки ви! Зрадники, а не козаки! В пику наплювали, а ви дякуєте!
— Ніхто не дякує і ніхто не мовчатиме, — ввійшов Сагайдачний. — Тільки так не роблять, Ясько. Треба спочатку вислухати, подумати, порадитися поміж себе, а вже потім лізти на стінку.
— Ну то й думай, а ми послухаємо, коли ти такий розумний, — буркнув Бородавка.
Галас уривається. Старшина оточує Сагайдачного, а він говорить, поклавши руки на купку паперів, і чорна зморшка-п'явиця глибше звичного розсікає його перенісся.
— Три роки тому, на комісії, наше становище було значно гірше. Тоді не було у нас війська. Проте на боці ворога — перевага. Ось чому, загрожуючи йому війною, ми все ж таки примушені де в чому піти на поступки, але після упертої боротьби. А головне, ми мусимо вимагати, щоб не тут складали реєстр, а склали його по містах та містечках, по сотнях і полках. На це піде добрих півроку. Доведеться декого викинути, але не можна ж через різних гультіпак підставляти під ніж свої голови! А тимчасом військо знадобиться Речі Посполитій для нового походу.
Старшина перезирається.
— Якого походу? — не витримав Танцюра.
— Московського, — спокійно підвів очі Сагайдачний. — Я довідався, що, поки ми з вами шарпали Каффу, сойм дозволив королевичу Владиславу закінчити війну за московську корону з умовою, щоб протягом одного року угоду з Москвою було підписано. Грошей на похід йому не дано. Війська в нього нема, армати — теж, коні мало не всі загинули. Отже, без козаків аж ніяк не обійдеться.
У старшини очі заблищали, але Бородавка супився, наливався темною кров'ю і раптом труснув Сагайдачного.
— Що таке?! — захрипів він йому в обличчя. — Знов під Москву? Панам служити? Кров лити задля шляхетської користі? Здобувати вам шляхетство з маєтками? А нашу землю панам залишити, щоб наших жінок ганяли на панщину? Щоб шибениць понаставляли повні села, поки ми будемо гинути десь у Московщині?
Сагайдачний скочив і, наче звільнена пружина, одним рухом скинув з себе Бородавчині руки,
— Геть, нахабо! Сідай та мовчи, поки я кажу діло.
— Що?! Чекати? Мовчати, поки продаси нас панам?! Добре вам торгуватися, коли ви з табунів та хуторів своїх ситі! А нетязі нема де голову схилити. Де йому подітися взимку? У панські маєтки, головою у ярмо? В хлопи?! В кріпаки?!
— Та знаємо. Чули, — сердито відмахнулися старшини.
— Що чули? Човнів своїх либонь не попалите?
— І попалимо, коли дадуть справжню ціну, — огризнувся Танцюра.
— Ото ж то й воно, що у вас все продажне. І шаблі, і совість. Бачили! Знаємо! Коли турка з татарином можна продати, чом з нетягами панькатися? Мабуть, і на них знайдуться покупцi!
— Цить! — нарешті скипів Сагайдачний. — За годину треба дати комісії відповідь, а він реве, як бугай. Заберіть його звідси, панове.