Будинок стояв забитий. В садку ще був сніг, і крізь рідкі дерева Горленко помітив двох посполитів, що викопували молоді яблуні.
— Ви що тут робите, падлюки?! — кинувся до них Горленко, перестрибнувши з конем через лісу. — Хто вам дозволив викопувати?!
Селяни здивовано обернулися, але, побачивши пана, скинули шапки.
— Я вам дам красти! — накинувся на них Горленко і оперезав найближчого нагаєм.
— Так це ж нас пан надіслав по яблуні, - розгублено виправдовувалися селяни.
— Який там пан?! Я тут хазяїн! — хрипко гримав Горленко, ляскаючи нагаєм. — Скажи своєму панові, що він мерзотник і злодій! Геть звідси, поки цілі голови!
Посполиті злякано відсахнулися. Один почав поквапливо запрягати стару шкапину, другий кинув у підводу, де вже лежало три-чотири яблуні, стару свитку, торбу з хлібом і якесь дрантя, а Горленко підострожив коня і помчав до хат своїх слобожан і підсусідків.
Селище було невеличке, вcьoгo хатин двадцять, але Горленка одразу вразила мертва тиша на вулиці, де завжди бігали кури і свині і лунко перегукувалися дитячі голоси. Порожньо було навіть біля колодязя з журавлем, де колись з ранку до ночі прали і юрмилися баби. І сама лише стара Мирониха пленталася попід хатами з відерцем.
Вона пізнала Горленка і низько вклонилася.
— А де люди? Невже на оранці? — питав Горленко.
— Нема нікого, паночку рідненький, — забідкалася бабуся. — Кого Мертвяк забрав до себе на фільварок, а кого у підводи, а хто й зовсім пішов, бо ж сили не стало.
— Як-то пішов? Куди?
— А на «слободи» або у Дике Поле, бо ж Мертвяк каже, що наші слободи вже вийшли, і почав ганяти нас на панщину. Ой паночку, що тут робилося!.. Ой царице небесна!..
— Почекай стара! Кажи до пуття. Де Панас? Де Тишко? Де Томаш з Іваном?
— Та Панас пішов до пана Струся на «слободи». Забрав і молодицю і немовля. А Панаса Кривого, що жив край села, Мертвяк приділив робити на смолокурні. Там він і живе. Землянку собі викопав. А Іван у підводах. А Томаш — царство йому небесне — помер, а стара його в Мертвяка робить за ткалю. А Палажку, вдову з дочками, на фільварок взято. Дочок він одружив з своїми хлопами, отже, вони тепер теж його хлопки, а стара пильнує гиндичок. Ой, паночку що тут було!.. Забрав він і коні, і воли, і вівці, і все… Начеб той татар юга проклятий… Діточок без молока залишив. Семеро у пилипівку вмерло. А Мотря мертвенького народила. Адже ж до останнього часу наказував він робити на панщині. В неї вже пологи, а він її не звільняє.. «Поки не дострижеш вівці, кaжe, не відпущу». Так вона на дорозі і розродилася.
Горленко слухав, зціпивши зуби, і скажена лють заклекотіла в грудях. Падлюка! Павук єхидний! Отже наприкінці третього року і палі не залишиться від Хутірців. І що тоді робити без хлопа, найкоштовнішої худобинки, без якої ані поля не виорати, ані врожаю не зібрати?! Чим тоді жити? Де подітися?!
І, не дослухавши старої бабусі, Горленко знов підострожив коня і помчав до Вінниці, до земського суду, вписати протестацію проти Доліви-Ясенського.
Поминки наближались до кінця. Доїдали останні млинці, спорожнювали останні чарки і хрипкими голосами співали «Вічну пам'ять». Томашиха плакала спітніла, п’яна і осоловіла від горілки і незвично ситої їжі. Домаха поралася біля печі, коли раптом розчинилися двері і захекане дівча років дев'яти по-дитячому лунко гукнуло:
— Бабусю! Бабусю! Юрка впіймали лісники! До пана повели! На фільварок!
Томашиха спинила на дівчинці очманілі очі, а дівчинка перестрибнула на порозі з ніжки на ніжку і кликала, вказуючи кудись у далечінь:
— Ондечки повели!
Домаха перша зрозуміла, в чому річ, і схопилася за голову, а старий сусіда труснув Томашиху.
— Чуєте, тітко?! До пана повели! На, суд!
І раптом наче вогнем прохопило стару. Вона звелася на ноги, оглянула гостей повними жаху очима і кинулася у сонячний блиск дверей. Очіпок впав з голови. Розкуйовдилося сиве волосся. А вона мчала, наче поранена вовчиця за мисливцем, що забрав її вовченят. Вона колись чула, що за смухатого звіра, забитого у панському лісі, не милують мисливців, і тваринний жах гнав її на фільварок врятувати свою дитину.
Доліва-Ясенський сидів на ганку в глибокому кріслі, загорнувши хутрянкою ноги. Проти нього стояв Юрко з зв'язаними на спині руками, а біля ніг його, на східці, лежав мушкет, кинджал і чорнобура красуня лисиця. Пухнатий хвіст її купався у маленькій калюжі, а навколо юрмилися схвильовані посполиті, перемовлялися пошепки і похитували головами.
Лісник розповів, як була справа, підняв лисицю, показав її Доліві-Ясенському і знов поклав нa східець. Мовчали. Доліва жував губами, постукував нігтями по тавлинці і щурячими очима обмацував незнайомого парубка.
— Hу, кажи, хлопче, якого ти пана та звідки ти втік, та де розбійникував? — прорипів він нарешті і тремтячою рукою став забивати у ніздрю понюх табаки.
Юрко мовчав. Не тому, що злякався, а тому, що надто люта ненависть перехопила йому подих. Глянув на людей, на Доліву, і тільки жовна заходили на його щоках.
— Чого мовчиш? Чи то язик проковтнув з переляку? Ну, нічого: от накинуть тобі зашморг на шию — враз висолопиш його.
Доліва говорив тихо, повільно, з усмішкою, рипів зловтішно і однотонно, наче стара іржава віконниця. Коли раптом, розштовхуючи челядь і селян, кинулась до ганку, простоволоса Томашиха з розхристаними грудьми.
— Ой паночку, помилуйте! Ой, не губіть мого сина!!! Я ж оце тільки поховала свого Томаша! Один він у мене на світі залишився!
Доліва багатозначно підвів брови.
— Он як? Бунтарське насіння! У батька пішов, розбишако? Іди, іди геть, стара відьмо! Накрий голову! Людей посоромся! А ви, — підніс він голос, — візьміть цього харцизяку і злодія і скарайте його на горло он тут на воротах.
Юрба охнула і відсахнулася від ганку, наче вдарило її вихором. Примовкла; остовпіла, не йняла віри власним ушам. Тільки Юрко не рухався, і болісна всмішка кривила його губи.
А Доліва рипів в'їдливо і зловтішно:
— Бачиш, скільки збіглося подивитися на виставу?
І раптом не витримав, вигукнув люто і хрипко:
— Та що ти дурня удаєш?! За забиту лисицю належить за законом скарати тебе на горло! Шибениця! Зашморг! Розумієш? От я і засуджую тебе на шибеницю своїм панським судом. А тепер молись перед смертю, бидло нещасне, благай в пана бога милосердя, якщо він взагалі зглянеться на тебе — єретика і схизматика.
Томашиха скам'яніла, слухала пана і не розуміла його, але останнє Долівине слово наче, збудило її. Вона схопилася за голову і несамовито кинулася до сина.
— Не дам! Томаша вже забив! Його теж забити задумав? Не дам, упирю!
І, вискнувши, схопила Юрків кинджал.
— Не дам! Не підступай! Заріжу!
Юрба здригнулася, загула, розгублена і обурена, злякана і запалена люттю і ненавистю.
Доліва стиснув губи і підвівся з місця.
— Замкніть її до льодовні! А його — на ворота! Лукашу! Стасику! Мерщій! — грізно стукнув він кийком об ганок.
Миршавий, злісний дідок тримав їх, кремезних, здорових, у своїх старезних тремтячих руках, гіпнотизував своєю владою.
Юрба знову примовкла, відсахнулася. Лісник схопив Томашиху і видирав з її цупких рук Юрків кинджал. А Юрко наче прокинувся, струснув з себе остовпіння, збіг на га нок і ткнув чоботом Доліву під черево. Доліва впав, скорчившись від болю, а Юрко наче виріс на цілу голову і з несамовитою люттю владно крикнув юрбі:
— Чого дивитесь? Мало він у вас крові висмоктав? Батька мого загнав у домовину! Вам те ж буде! Ану, на ворота його!
Стасик десь зник, лісник випустив Томашиху і стрибнув на Юрка. Стара підхопила кинутий кинджал і з усієї сили ткнула лісникові у спину, а юрба, наче падіння Доліви розбило чарівний гіпноз його влади, заревла і кинулась до ганку.
Все змішалося. Хтось вже розв'язував Юркові руки. Хтось бив лісника мушкетним прикладом, поки десятки рук тягли Доліву до воріт і з поквапливою радістю виносили з клуні драбину.
На допомогу Доліві мчав Лукаш і пан Боніфаціуш. На них накинулося кільканадцять чоловік і, сопучи, мовчки і діловито били їх чим попало.