— А-а, пане Гепнер! — вигукнув той, мовби в їхній зустрічі не було нічого незвичного, — радий вас бачити. Скажіть, не пробігав тут часом вепр? Ми женемо його від самого Невицького. Хитра тварюка.
Приголомшений Домінік не знайшов, що відповісти, і тільки з відчаєм дивився на мисливців. Обличчя їхні були викривлені ненавистю і бажанням загнати. Якщо не звіра, то втікача.
Пан Другет тим часом зліз із коня і неквапно підійшов до нього.
— А ви також на полювання, Домініку? — запитав він, опускаючи руку в його сумку, що висіла при сідлі. — О-о, бачу, вас нівроку спорядили… Їжа, вино і навіть гроші… Тільки навіщо вони мисливцеві? Може, ви гадали, що в наших лісах дичину купують?
Вершники глузливо зареготали. Як тільки Другет знову виліз в сідло, вони оточили бранця ще тісніше і, пригостивши кількома стусанами, міцно зв’язали йому руки. Не гаючи часу, граф наказав рушати в Невицьке.
Мисливці і спійманий утікач в’їхали в замок ледве пополудні. На подвір’ї стояв екіпаж графині, отже, її також було викрито. Другет не дозволив дружині навіть доїхати до монастиря, можливо, боячись, що вона там і залишиться. Сильніше за все Гепнеру дошкуляла провина. Що буде тепер з цією жінкою? Адже граф, очевидно, здогадався про все.
Утім, попри найгірші сподівання, господар замку, здавалось, тамує свій гнів. Підкуплену варту висікли канчуками і прогнали, а Домінікові лиш заборонили виходити зі своєї в’язниці, де, як і раніше, під дверима виставили варту. Як повелися з пані Другет, він не знав, але сподівався, що до неї також було проявлено милосердя. Цього йому хотілося більше, аніж свободи.
Щодо графа, то він знову кинувся в пиятику. Цілісінькими днями та й уночі з двору і сусідніх веж чулися його гучні крики і сороміцькі пісні. В останньому пан Другет вправлявся з особливим завзяттям. Можливо, так він виливав свій біль або ж хотів помститись перелюбникам, наче то саме про них горлав брудних пісень. На більше, схоже, в нього не вистачало духу.
Так минув ще тиждень. Іштвана досі не було, і граф просто навіснів. Тепер він зовсім не спав, а пити почав ще дужче. От-от, здавалось, його шлях трафить, але, вочевидь, людські можливості можуть бути нездогадними.
До в’язня, як і раніше, навідувалась Юстина, приносячи йому їжу, але той її не торкався. Нарешті, одного дня служниця не витримала:
— Про мене, можете вмерти з голоду, але подумайте про тих, хто хоче вам допомогти. Гріш вам ціна, коли самі зведете їхні зусилля намарне…
В очах Домініка промайнув ледь помітний вогник. Юстина озирнулась на вартових, але ті були зайняті балаканиною.
— Пообіцяйте мені, що від сьогодні будете їсти, — пошепки сказала вона, — можливо, завтра вам знадобляться сили…
Бранець кивнув. Відповівши йому теплою усмішкою, дівчина хутко вийшла за двері, не викликавши у солдатів ніякої підозри.
Наступного вечора Юстина застала Домініка у значно кращому настрої, хоч сама була чимось стурбована. Поклавши посеред кімнати великий вузол, вона сказала, що це чиста постіль, за тим узялася запалювати свічку, промовисто глянувши на Гепнера. Той заходився допомагати. Юстина дивилася на нього довго і пильно. Йому більше не судилось побачити цю щиру душу, що була така добра до нього. Свічка спалахнула і залила все тьмяним світлом, від якого скочили темні тіні.
— Прощавайте, — тихо мовила Юстина, — може згадаєте колись… — і вийшла.
Вартові зачинили за нею двері, Домінік нетерпляче кинувся до вузла. Усі його найбожевільніші мрії справдились: з цієї в’язниці був тільки один шлях! Дівчина вирішила допомогти ним скористатись. Довгі клапті з подертих полотен служниця зв’язала в одну довжелезну мотузку, додавши, либонь, свою молитву про те, аби її вистачило до підніжжя замкових стін. І про те, щоб мотузка витримала втікача.
Глупої ночі, коли вже було добре за північ, Гепнер зважився на цю відчайдушну спробу. З кожним порухом наближаючись до землі, Домінік все більше відчував, як несамовита радість і бажання жити заміняють страх. Ненависна в’язниця лишалася вгорі, а внизу чувся шурхіт вітру поміж сплячих осінніх дерев. Здавалось, ще трохи, і ноги його торкнуться жаданої опори…
Та, мабуть, не вистачило бідолашній Юстині ще одного «Господи, помилуй». Мотузка закінчилась, і втікач опинився у лютій пастці: підніматись нагору вже не було сил, а донизу ще лишалось багато. Звівши очі в темні небеса, мовби запитуючи в них про справедливість, Домінік розправив зболені руки, наче крила…
Розділ XII
Орест, Казимир та Христоф дізналися під ранок, що панові Сангушку таки вдалося розбити угорців. Мадяри відступили, попри те, що довгий час удача була на їхньому боці. Змучені козаки не стали їх переслідувати, відпустивши з миром, і тільки сердито плювалися вслід. Такою перемогою, коли їх було пошито в дурні, вони не гордилися. Як, зрештою, і сам пан Сангушко, котрого замість відчуття провини охопила лють. Він марно вишукував бодай одного живого угорця, щоб зігнати на ньому злість. Помітивши трьох чоловіків і Софію, що поволі наближались до місця битви, вельможа сердито відвернувся.