— Ви, бачу, серед нас наймудріший, Христофе, — процідив шляхтич не озираючись. — Здобули трофей, не проливши ані краплі крові.
— Помиляєтесь, — заперечив той, — нам довелося перебити варту.
— Єго княжа мосць велів відвезти пані Єлецьку до Лемберга, — нагадав Сангушко, — тож виконуйте його волю…
— День-два мусимо зачекати, — мовив кур’єр, — нехай мадяри відійдуть якомога далі.
— Як знаєте, — шляхтич байдуже махнув рукою.
У цей час до них підійшов Матвій. На ротмістра було страшно дивитись: обдертий, весь у крові, він сповна розділив долю своїх жовнірів. Утім, Софія щодуху кинулась до нього і ніжно обійняла.
— Слава Богу, ви живий, — промовила вона.
— Щасливий вас бачити, моя пані, — відповів той.
Орест, що мовчки за цим спостерігав, люто скреготнув зубами.
— Не переймайся, — пошепки заспокоїв його Казимир, — бачиш, він ледь живий. При нагоді доб’ємо, як свиню.
Після полудня Сангушко велів козакам повертатись до Острога. Христоф заходився шукати поблизу більш-менш придатне місце, аби зупинитись перед тим, як вирушити далі, і Матвій запропонував свій форт. Після нападу розбійників Деражню почали відбудовувати заново, а декілька вцілілих будинків могли бути сяким-таким прихистком. Кур’єр погодився, і разом з найманцями подався слідом за жовнірами, котрих залишилась після бою лише сотня. Софії підвели сумирну кобилу, і вона поїхала на ній попереду, поряд із ротмістром.
Деражня тепер непривітно бовваніла чорнотою, оточена свіжим частоколом, який звели найперше. Підрихтовані будинки також переливались жовтими дошками поміж обгорілих зрубів, від чого мерехтіло в очах. Навіть вартовий на вежі здавався лиховісним навом, сторожем до якогось царства мертвих.
Орест не зважав на цю похмурість. Точніше, йому було байдуже. Лігши ввечері на обгорілі дошки в кузні, хлопець так і не зміг заснути. В густій темряві він слухав сонне сопіння Казимира і віддалені крики сови, мовби ці звуки мали для нього якесь значення. Врешті юнак звівся на ноги і, намацавши збоку шаблю, тихо вийшов на подвір’я.
Ніч була вже по-осінньому холодною, зганяючи вартових ближче до вогню і казанків з гарячим питвом. Кожен з них охоче умостився б на Орестове місце, якби тільки той великодушно замінив його на чатах. Але він навіть близько не мав такого наміру. Трохи постояв, а потім рушив до напіврозваленого дому коменданта. Вартового під дверима не було, ротмістр більше не переймався такими дурницями. Зігнувшись під скошеним одвірком, Орест безперешкодно проник досередини.
Матвій також не спав. Комендант сидів перед каганцем-сліпаком. Коли скрипучі дошки видали гостя, він ледь зиркнув на нього.
— Чого тобі, найманцю? — запитав ротмістр.
— Хочу запитати, як пан почувається, — трохи затнувся прибулий.
— Яке твоє діло? — не второпав Матвій.
— Я, як ніхто інший, бажаю, щоб ваші рани чимшвидше загоїлись, — промовив Орест і рішуче додав: — Мушу з’ясувати дещо.
Комендант ледь помітно усміхнувся.
— Ну, кажи. Вперше бачу найманця, якому до вподоби шляхетські витребеньки. Що ж я тобі зробив?
— Мені потрібна ця жінка. Софія…
Орест помітив, як Матвій змінився на обличчі. Він, мабуть, не сподівався на суперника.
— Хіба пані Єлецька зробила вибір на чиюсь користь? — сухо перепитав комендант.
— Ні, але якщо один з нас буде мертвим, то їй узагалі не доведеться вибирати, — зухвало відповів Орест.
— Важко не погодитись, — кивнув ротмістр, — що ж, я до твоїх послуг хоч зараз.
— Вашмосць ще недужі, — заперечив найманець.
— Навпаки, я чудово почуваюся, — запевнив Матвій, — чи, може, ти сам злякався?
Орест відповів згорда:
— Я битимусь лівою.
Він подався до виходу, комендант — слідом за ним.
З форту вони вийшли як добрі друзі. Ніхто б навіть не запідозрив про ворожнечу, що спалахнула між ними. Здавалось, Матвій вирішив перевірити укріплення і взяв з собою хлопця для певності. Орест і справді крокував попереду, несучи в руках смолоскип, мовби освітлюючи йому дорогу.