З пекарні долинав запах свіжого хліба і чулася людська метушня. Зате в будинку бурграфа, ясновельможного пана Сильвестра Білоскорського, було тихо, як у могильній ямі.
Один з драбів постукав у двері. Було чути, як відголос блукає по стінах, вікнах, долинає до кожної кімнати і, врешті, досягнувши даху, вмовкає. Коли двері прочинилися, на порозі постав маленький гостроносий дідок, діловито взявшись у боки руками.
— Чого треба? — швидко прошамкотів він.
— До його світлості, — коротко пояснив драб, вказавши на Беня.
Дідок зміряв посланця швидким поглядом і, примруживши око, сказав:
— Так, так… А, це ви? Впізнаю. Ідіть за мною.
— Ви до нас з тим же, що і завжди? — на ходу перепитав дідок.
— Так, відколи його величність поклав таке зобов’язання на львівський магістрат, ми мусимо щороку робити те саме…
— Ви тільки з цим? — допитувався старець.
— Ще дещо особисте для бурграфа, — відповів Бень.
— Еге ж, я так і подумав, що ви не просто так заявились на дві декади раніше, — з беззубою усмішкою підморгнув дідок.
Подумки пан Бень віддав належне спостережливості слуги, якого ледве пам’ятав.
З-за потемнілих дверей чувся голос бурграфа.
— У пана аудієнція? — запитав Бень, важко дихаючи після прогулянки сходами.
— Не хвилюйтесь, — промовив дідок, — я нікого не впускав, отже у пана бурграфа один із наших привидів.
— Привидів? — не второпав Бень.
— Так, вони мають доволі погану манеру з’являтися без попередження.
— Себто… духи?..
— Так, так. Хіба ви досі ні з ким не зустрічалися?
— Слава богу, ні…
— Ну, тоді маєте таку можливість.
— Та що ви, господь із вами!
— Зовсім від рук відбилися. З’являються серед білого дня.
Дідок постукав, і голос коменданта запросив його увійти.
Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив поріг і вкляк, не сміючи поворухнутись.
— А, пане Беню! — зрадів бурграф. — Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо відверто, то я сам це роблю, коли мені набридає балаканина. Ха-ха! Тоді його як вітром здуває.
Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф і його слуга за цей рік геть з’їхали з глузду.
Подали обід, і це змусило його забути про всі жахи, які він пережив за півдня: скажену морду бургомістра, вихід на Замкову гору і, врешті, відчуття потойбіччя, що перевершило всі жахи, доти пережиті. Обід був на диво смачний, і доки пан Бень віддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.
Сильвестр Білоскорський був середнього зросту, міцної статури, але вже в літах чоловік. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечі з високого і зморшкуватого чола, під яким, прикриваючись дугами брів, видніла пара жвавих синіх очей. Шрам на лівій щоці і зламаний ніс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнішої на Галичині фортеці дісталася зовсім не задарма. Над гострим виголеним підборіддям містився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружній усмішці.
Він зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи їх пивом зі здоровенного кухля.
— Ну, що, мій друже, ви готові провести опис майна його величності? — запитав бурграф, коли гість усе ум’яв і випив.
— Авжеж, — відповів пан Бень, витираючи губи, — це чудове пиво додало мені наснаги.
— Тільки вчора привезли ченці. Свіже-свіжісіньке, — похвалився бурграф.
— Впізнаю, впізнаю, — вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, — бернардини?
— Бернардини, — відповів комендант, — а як ви вгадали?
— Тільки вони вміють зварити так, що одним кухлем не нап’єшся, — відповів Бень, — скажіть, а його у вас багацько?
— Та хоч утопися!
— Невже?
— Бігме, не зійти мені з цього місця!
— От якщо, приміром, умерти, — по-філософськи просторікував Бень, — то хтів би ся втопити в пиві.
— Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влізете!
— Зате в мій живіт поміститься цілих дві! — зареготав Бень.
Тимчасом кмітливий слуга приніс ще один кухоль пінистого напою, котрий гість так само, як і перед тим, за кілька потужних ковтків спровадив собі в шлунок.
— Ну що, — сказав він по тому веселим голосом, — а тепер до справи.
— Почнімо з мого будинку, який також є власністю його величності, бо наданий мені його милістю, — сказав бурграф.