— Як? — важко видихнувши повітря, запитав той.
— Здайтесь.
— Не вірте йому! — попередив Христоф.
— Вибір за вами, — повторив слуга церкви.
— Якого дідька? Перевага ж на його боці! — не вгавав кур’єр.
— Я не хочу більше крові, — лицемірно мовив Лібер.
— Я… я згоден… — сказав Гепнер, — але нехай ваші люди заберуться подалі від карети…
«Чортові личини» миттю відступили.
— Далі! — вигукнув лікар. — Аби я встиг повернутись, якщо ви дурите нас!..
Невідомі, здавалось, зовсім розчинилися в темряві. Домінік опустив шаблю і рушив до єпископа. За мить кілька пар рук міцно його вхопили і, зв'язавши, перекинули через сідло. Хтось щосили ляснув коня, і все стихло.
Від смолоскипів місцями загорілися сухі гілляки і торішня пожовкла трава, висвітлюючи жахливу картину з купою мертвих тіл. Христоф прислухався до грудей кожного з шести гайдуків, проте жодне серце вже не билося. Почувся жіночий крик: Ляна, яка щойно визирнула з карети, відразу безсило повисла на дверцятах. Чоловік за кілька кроків опинився поруч і, підхопивши її, всадовив назад, кинувши служниці:
— Приведи панну до тями. І не давай більше дивитися. Такі картини не для неї.
Бідолаха була налякана не менше за свою господиню, але мліти і скрикувати не мала права.
У глибині лісу знову заблимали вогні. Придивившись, Христоф упізнав замкових драбів і тільки спересердя закусив губу. Так от чого єпископ поспішав! От чому він так прагнув отримати бодай щось із цієї колотнечі. Ще б трохи, і сам би він поплатився…
— Ви один живий? — коротко запитав офіцер.
— Ще пані Ляна і її служниця, — була стомлена відповідь.
— Ви молодчина, Христофе, слово честі!
— До дідька… Мертвих це не врятує…
Він кілька разів свиснув, але, не почувши у відповідь знайомого іржання, роздратовано запитав:
— Зайвий кінь у вас знайдеться?
— Звичайно, — з готовністю відповів драб і додав: — Поїдете з нами?
— Неодмінно, — сказав той, — я дав слово довезти панну до Високого Замку, і я його дотримаю.
Розділ VII
Здоровенний і чорний як смоль знахабнілий ворон спокійно примостився на підвіконні і вже чверть години товк своїм міцним широким дзьобом окраєць хліба. При цьому поважний птах не звертав жодної уваги на кімнату та господаря, що, сидячи за столом і поклавши голову на витягнуту руку, спостерігав за цим дійством. Обом, зрештою, було байдуже… Тільки Себастян подумки зауважив, що такої ненажерливості він не спостерігав уже давно. Справді, ворон відривав іноді такі шматки, що, незважаючи на всі зусилля, ніяк не міг стулити дзьоба.
Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному волові. Тоді вперше за цей час птах звів голову і пильно, крізь розчинене вікно, вдивився в кімнату. Раптом він поважними кроками перейшов з підвіконня на стіл і попрямував до келиха з вином.
— Що за чортівня? — вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гість і далі поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию і занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, відкидаючи назад свою велику голову і закриваючи від задоволення банькаті очі. Коли вина вже лишилося стільки, що дістати було годі, він, невдоволено крекочучи, повернувся до незавершеної трапези.
— Бісів птах… Якщо я тільки не спав, — промовив Себастян, заглядаючи до келиха, в якому зосталося не більше ковтка.
Ворон, між тим, здавалося, зовсім наситився і заходився чистити дзьобом своє блискуче пір’я. Однак раптовий вигук з вулиці змусив його стрепенутися і завмерти, дослухаючись до нього водночас із Себастяном.
— Пане поете! — почувся молодечий голос. — Пане поете, вигляніть-но!
Господар потягнувся до вікна і нетерплячим рухом зігнав звідти птаха. Той розправив свої великі крила і, щось на прощання каркнувши, вилетів у вікно.
Унизу, на вулиці, задерши догори голову, стояв лакей бургомістра.
— Агов, хлопче! — гукнув йому Себастян. — Заходь до господи.
Мартин — то був він — рушив до під’їзду. На сходах вони зустрілися, і поет нетерпляче вхопив хлопця за плечі.
— Дізнався? Кажи!
— Дізнався, пане, дізнався, — відповів той, — але не трясіть так, бо душа в мене одна…
— Добре, але не барися, кажи.
Мартин перевів подих і діловито промовив:
— Ця пані Даманська, за чиїм екіпажем я біг уночі мов скажений, живе в передмісті, у невеликому маєтку поблизу Лисої Гори. Ух!..
— Пані Даманська? — кисло перепитав Себастян. — То вона заміжня?