Слідом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох відьмоборців тендітну мелодію шпор. Пана Беня ця мелодія заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таємничість смішила, проте передчуття затишного дому і хорошої вечері, обіцяні писарем, змушували підігравати цьому добродушному борцеві з нечистю.
Слідом за конем, ухиляючись від помахів хвоста цієї благородної тварини, йшов граф Хіх. Його шляхетні очі, що світилися в темряві, більше дивились на стежку, оскільки сліди, які залишав попереду кінь, подекуди липли до чобіт і кепсько пахли. Останнім ішов графський слуга. Він мовчки вдивлявся єдиним оком у темну постать господаря і нічим більше не цікавився.
Врешті поле закінчилося, і стежка, вистрибнувши з жита, повилася далі сірою стрічкою поміж темної трави до одиноких вогників вдалині, біля яких перебріхувалися час від часу собаки. На межі росло високе і гіллясте дерево, плоди його зацвиркотіли під ногами та в кінських зубах.
— Ту яблуня, — тихо сказав Омелько, — їден жид колись її посадив… Але яблука такі кислі, що, крім коней, їх міг би їсти хіба що дідько.
— Навряд чи, — озвався Хіх.
Брудно вилаявшись і не по-графськи плюнувши, він метнув у темряву надгризений плід і сердито додав:
— Жидва…
З боку села почулося якесь дике хихотіння. Кінь різко звів голову і тривожно заіржав.
— Ну-ну, — сказав Омелько, витягнувши в той бік шию, — покажись мені…
Утім, щиро кажучи, відважний писар і гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться віч-на-віч з кимось із нехрещеної братії. Але він був не сам, а ця обставина робить будь-кого героєм.
Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над обрієм. Хіх легенько дмухнув у той бік, і він, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.
— Ге! — вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.
— Куме? — тривожно мовив Омелько.
Пан Бень сидів на купі розчавлених яблук і жалібно стогнав:
— Люди добрі, ну це вже занадто. Раків у шинку я ще міг стерпіти, але ж місяць — не рак!.. Ні, тепер ані краплини до рота.
— Тю! — глузливо відповів писар і вхопив кума попід руки, роблячи відчайдушну спробу звести його на ноги. — Що ви там вигадуєте!
У цей час якийсь дикий сміх пролунав зовсім близько, і на осяяній місяцем стежині з’явився дивний вершник: гола й розпатлана молодиця сиділа на плечах в огрядного чоловіка, тримаючись обома руками за його розкішні вуса, правлячи ними, як віжками. Кінь кур’єра, побачивши таке видиво, рвонув геть, і доки Христоф його стримував та заспокоював, дивне породження ночі вже шурхотіло в житі.
— Свят, свят, свят, — пронеслося між присутніми, а Хіх відступив від них на три широкі кроки.
— То наш староста, — вичавив з себе Омелько, — ач, осідлала, навіжена…
— У-у, нечисть! — раптом завив пан Бень і, вхопивши яблуко, метнув його в жито.
Щоправда, це був швидше прояв відчаю, аніж сміливості.
— Отак їх, куме, — зрадів Омелько, отримавши несподівану підтримку, — хай тільки ще з’являться.
Наче почувши писаря, у небі промайнуло дві тіні і, покружлявши довкола місяця, зникли за Лисою Горою.
— Ти диви, — процідив той, хапаючись і собі за яблуко.
За мить у небо випливла ще одна тінь. Вона рухалась повільно й гордовито, минаючи зорі і не зважаючи на людей унизу.
— На тобі! — випалив Омелько, метнувши в неї кислицею. Проте, не досягнувши цілі, яблуко гупнуло за кілька кроків від нього.
— Кидайте, куме, — жваво підбадьорив він пана Беня.
Той широко замахнувся, але з жахом відчув, що його велетенська правиця з силою вперіщила когось по голові. Граф Хіх, тільки гигнувши, розпластався на землі. Капелюх наліз йому на обличчя, сховавши здивовану мармизу.
Тінь угорі заметушилась. Христоф чітко бачив жіночі обриси верхи на мітлі. Якнайкраще прицілившись, він, слідом за писарем, щосили жбурнув у ціль кілька гниляків. Отепер відьмі буде непереливки! Стрілецьке око його не підвело: разів з десять перевернувшись у повітрі, вона так затріскотіла у верболозах понад Полтвою, що всі солов’ї довкола замовкли і ще довго не наважувались подати голос.
Омелько затанцював на радощах:
— Отам їй і амінь! Їй-богу, навіть відьма вріже дуба, коли телепнеться з такої висоти!
Христоф мовчав. Незрозуміле відчуття провини каменем лягло на його душу. Подумки він уже картав себе за те, що погодився піти з писарем і тепер встряв у цю вар’ятську історію. З голови не виходило темне гнучке тіло, що звивалось у небі на мітлі: розпущене волосся, круглі перса, пишні стегна… Він важко зітхнув і відв’язав коня.