— Ходімо, пане писарю, якщо ви ще запрошуєте.
— Так-так, — радісно мовив Омелько, — безумовно!
У темряві почулося глухе гарчання. Тріумфатори лячно озирнулись. Дірявий слуга Хіха волік свого непритомного господаря подалі від них у жито. Він сердито поглядав на пана Беня і грозив йому вискаленими жовтими зубами.
— Бідолашний, — пожалів його писар, — дісталось йому від тих відьом. Певно, якісь чари…
Пан Бень мовчки кивнув головою.
— І не кажіть, куме…
Усі троє вирушили до писаревого дому, а вранці, як тільки на світ благословилося, посланець бургомістра галопом помчав на схід, геть забувши про відьмоборців і нічні пригоди.
Розділ IX
За дверима почулися чиїсь квапливі кроки, загрозливе скрипіння сходів і лайка господаря. У двері сильно і безцеремонно постукали.
— Трясця вашій матері, — крізь сон відповів Себастян.
Стукали наполегливо і дедалі сильніше.
— Кого там шляк приніс о такій порі? — важко відриваючись від ліжка, сердито гукнув він.
— Це я, пане поете, не вбивайте… — донісся стурбований голос Мартина, — ваш покірний слуга, хочу передати наказ бургомістра…
Себастян важко сперся на двері і зусиллям усього неслухняного тіла їх прочинив.
— Господи помилуй, — зойкнув Мартин.
— Ти чого?
— Вас навіть блідим не назвеш. Ви наче мрець.
— Я майже не спав… Цілу ніч щось зі мною коїлось.
— Зурочили.
— Кажи, що треба від мене бургомістрові.
— Він велів передати, що на світанку до Львова прибуде наближений до короля. І ви мусите скласти для нього вітальний памфлет.
Обличчя Себастяна перекосилося від люті.
— Якого біса? Про такі візити повідомляють за місяць. Він що, про нього забув і згадав уві сні?
Лакей, мов боячись, що його підслухають, стишив голос і майже пошепки відповів:
— Кажуть, бургомістр і єпископ чогось не поділили і покликали його, аби той їх розсудив. Але хіба дідько знає, чом він так швидко прибув.
Поет важко зітхнув і попрямував до цебра з водою.
— Гаразд, — сказав він хлопцю, — передай, що я вже беруся до роботи.
Морок потроху почав розсіюватись, і Себастян не запалював свічки. У напівтемряві він підсунув до себе каламар і папір. Втупившись у нього, завмер, наче знову заснувши.
Мартин відкланявся і вийшов за двері. Обережно спустився сходами і, минувши сплячого господаря, опинився на вулиці.
Темні фігури лавників та урядників дріботіли по площі, плутались поміж першими торговцями, спотикалися, лаялись і врешті зникали в освітленій ратуші. Туди поспішив і лакей бургомістра. Якуб Шольц ухопив його за плечі.
— Сказав? — нервово випалив він.
— Так, мій пане, — відповів той, — він уже взявся до роботи.
— Гаразд. Нікуди не йди. Ти ще мені будеш потрібен.
Мартин мовчки відступив убік і, притулившись до стіни, спостерігав, як кожен зі служителів магістрату, щойно зайшовши до палати, неминуче потрапляв у ту круговерть, що її створював довкола себе бургомістр. До зали приносили столи. Їх у ту ж мить застеляли скатертинами, коронували вином і тарелями з найсвіжішими фруктами, щойно зірваними в темному саду, вкритими запашною ранковою росою. Чувся запах печені, доводячи до спазм порожні шлунки і наповнюючи давкою слиною жадібні роти.
— Хутко, хлопці, хутко, — то тут, то там чувся голос Якуба Шульца. — Як же воно так? — бурмотів він собі під ніс. — Отак раптово… Не міг же Христоф дістатись до Острога за півночі?.. А може, король не в Острозі? Може, ближче?..
Раптом якась думка змусила його спинитись і вклякнути на місці. Роздуми бургомістра обірвалися розпачливим вигуком:
— От чортівня!
Усі завмерли і витріщились на голову магістрату. З хвилину він мовчав, а потім з розпачем у голосі промовив:
— Не сам же Себастян своїм памфлетом зустрічатиме наближеного до короля! Людину, від якої стільки залежить… Пане Даманський!
— Я тут! — війнуло перегаром збоку.
— В околицях Львова є військові?
— Можливо, ваші гайдуки, пане.
Бургомістр закусив губу.
— А окрім них?
Пан Єжи почухав за вухом.
— Хіба що замкові драби.
— Не покинуть же вони замок, — процідив крізь зуби Шольц.
Пан Єжи знизав плечима.
— Вишикуєте своїх ціпаків, — вирішив бургомістр, — і самі одягніть парадовий мундир.