— Якщо буде ласка панянок, то десятьох із вас пан бургомістр просить негайно прибути в магістрат для зустрічі посланця до короля.
Поміж дівками пролунав дзвінкий сміх і посипалися непристойні жарти, що змусило й без того зашарілого Мартина почервоніти ще більше. Проте, зібравшись з духом, він додав:
— Ще пан бургомістр просить одягнутись якнайліпше…
Знову посипались жарти, і хлопець відчув, що вже нічого більше не скаже. Він тільки крадькома спостерігав, як дівчата, відчинивши шафу, перевдягалися в інші вбрання, геть при цьому не соромлячись. Відвести очі було несила, так само як і зімкнути докупи щелепи.
Однак досить швидко вони були вже готові, і одна за одною почали виходити. Усі були з невиспаними червоними очима, сяк-так причепурені, а на тендітних плечах і шиях залишились сліди нічних пригод. Коли десятеро з них вийшли, лакей знову вклонився і вже рушив було слідом, аж тут його спинила чиясь ніжна і тепла рука. Обернувшись, він зустрівся зі стрімким і палючим поглядом чорних, як львівська ніч, очей.
— Чом ти поспішаєш? — прошепотіли гарячі вуста, і шепіт той долинав немов іздалеку, долаючи туман, що сповив і запаморочив його.
— Я… м-мушу… з ними, — вичавив із себе хлопець.
— Вони знають, де магістрат, — почулося збоку.
— Не турбуйся, — промовили з іншого.
— Гарний одяг, — обпік потилицю чийсь подих.
— Служиш у бургомістра?
— Він добре платить?
— А дівку маєш?
— Медку вже пробував?
Мартин відчув, як кілька вмілих рук шастають під одягом, і гаманець із рештою золота перестав обтяжувати пояс.
Та хлопцеві раптом стало до всього байдуже. Світ перед очима закрутився, і солодка безмежна прірва простяглася під ногами.
— Таки добре платить…
Хлопець зрозумів свою приреченість. Не стримуючись, він полетів на самісіньке дно тієї прірви…
Зійшло сонце. І коли проміння почало лоскотати йому писок, хлопець, мов ошпарений, схопився. Нікого з блудниць у кімнаті вже не було. Так, наче всі вони наснилися. Вікно досі було відчинене, і десь іздалеку, мабуть, з Ринку, долинав гамір юрби. Швидко одягнувшись, він вибіг з кімнати і загуркотів сходами донизу. Усі каганці в корчмі вже загасили, було так само тихо, тільки кудись подівся господар. Натомість мале дівча, блукаючи поміж снопами сонячного світла, що проникало сюди з двох вікон, шаруділо віником, підмітаючи долівку. Мартин не помітив лукавої усмішки, яку воно причаїло, відвернувшись убік. Він вибіг на вулицю і притьмом помчав на Ринок.
Незважаючи на доволі ранній час і на те, що звечора про цей приїзд не знав навіть сам бургомістр, цікавого люду там зібралося багато. Складалося враження, що в кожного з міщан був свій кур’єр, що в будь-який час дня і ночі сповіщав господарів про найцікавіше. Щоправда, не надто точно, бо одні запевняли, мовляв, приїздить сам пан круль, інші — що австрійський цісар, але всі погоджувались на тім, що, аби його побачити, можна й не доспати.
Утім, на площу виїхала тільки одна карета без солдат і почту. Проте яка! Вона одна вартувала цілого королівського ескорту. Позолота вкривала навіть колеса, і від того вони не були заболочені, наче екіпаж і не подолав сотні верст. Золото пишною оздобою прикрашало зроблені з чорного дерева дверцята. Різьблення на них зображало картини пекла і муки грішників, однак ці грішники були вдоволені і щасливі, мов перебували насправді в раю. Ззаду карета плавно переходила у стрімкі кажанячі крила, а над візником була розміщена голова, замість очей у якої сяяли коштовні камені такої величини, яких, мабуть, не бачив і найбагатший ювелір. І, нарешті, чистокровні арабські скакуни були впряжені в карету і нервово били копитами по бруківці.
Юрба затихла. Хто це? Може й справді король або цісар? Або хтось інший, без сумніву, значно багатший за них обох.
Дверцята прочинились, і пишно вбраний молодий пан ступив на бруківку. Юрба загула у привітаннях, а з рук панича у відповідь посипалось золото.
— Чи я сплю? — сказав хтось з урядників. — Погляньте-но, куме, та це ж граф Хіх! Бачите, які люди в нашому братстві? Ну, тепер ми тій нечисті покажемо! Ех і покажемо!..
Пролунало військове привітання ціпаків, і назустріч графові виступило десятеро блудниць з оберемками квітів у руках. Обличчя гостя раптом ожило:
— Оце так, — вдоволено мовив він, безцеремонно оглядаючи їх зусібіч, — кращого я не міг і бажати… Славні дівоньки…
Тут граф зняв свого розкішного капелюха і заходився цілувати кожну, від чого юрба здивовано загомоніла, а бургомістра кинуло в піт. Розцілувавши останню, гість повернувся до міщан і, піднявши догори руки, радісно вигукнув: