— Хай живе Львів!
— Хай живе найясніший пан!!! — відповіли йому.
З натовпу виступив Себастян і, уклонившись гостю, урочисто продекламував:
Той усміхнувся і стримано поаплодував. Потім дістав з-за пояса гаманець і під нові захоплені вигуки публіки простягнув його поетові. Себастян знову уклонився і, вже коли тримав нагороду в руках, несподівано почув сказане графом напівпошепки:
— Клянусь пеклом, ви мене вразили, молодий чоловіче. І подяка моя була б неповною, якби ви отримали тільки золото… На лівому березі Полтви, неподалік старого млина, ви знайдете безцінний скарб.
Поет з подивом і цікавістю поглянув на вельможу. Він спробував уловити тінь жарту на його обличчі, але її не було. Натомість очі Хіха, досі невиразні, раптом стали зеленими, мов у кота, а десь у самій їхній глибині блиснули два химерні вогники.
— На вашому місці, юначе, я б не зволікав, а мчав би, як несамовитий, аби лишень встигнути розділити з коханою ложе, хоч і постелене воно на болоті з шувару. Мерщій, доки не пізно!
Себастян зблід і відсахнувся від графа, як від прокаженого. Затремтівши, мов у лихоманці, він відступив декілька кроків і, не в змозі стримати раптовий неясний порив, на подив присутніх мерщій кинувся геть з Ринку.
Тим часом наближений короля був запрошений до Ратуші, де на нього чекав розкішний сніданок та всі, що мали намір з ним його розділити. До столу гості наближались, як і личить, повагом, наче виконували якийсь ритуал, а не поклик свого голодного шлунку. Вельможне панство ледве приховувало шалене бажання зоставити від жирних лящів самі голови, від смажених поросят та курча — купу кісток, а від численних пампухів, пирогів та медівників — лише спогади. Одностайно всі пристали на думку бургомістра розпочати трапезу без тих, хто через необізнаність та доволі ранню пору запізнювався до Ратуші. Не було, зокрема, королівського старости, але і його вирішили не чекати. Достатньо було й присутніх: братів бургомістра, панів Дибовецьких, Вільчків, Кампіанів та решти. Правда, присутній був і пан єпископ, але мовчазний.
За столом бургомістр обережно підійшов до суті справи:
— Пан круль виказує нам велику честь, відправляючи до міста довірену особу. Та таку поважну і так хутко, — звернувся він до графа.
Гострий, як меч, погляд єпископа наскрізь проткнув Шольца і знову втупився в стіл.
— Пусте, — відповів Хіх, нетерпляче чекаючи, доки всі, нарешті, розсядуться.
— А як здоров’я його величності?
— Чудово, — сказав не без іронії граф. — Лівонська кампанія пішла йому лише на користь. Хоча б тому, що тепер за його здоров’я буде молитися ще один єпископ.
Присутні нарешті порозсідалися, і гість вдоволено зітхнув. Утім, ніхто, крім нього, ще не торкнувся їжі — всі спрямували погляд на єпископа. А граф накинувся на частунок з такою жадібністю, наче, подібно до Ерісіхтона, вгамовував якийсь нелюдський голод. Шматуючи зубами кавалки м’яса, він, наче дикий вовк, ледве ковтав його, не пережовуючи. Загальна тиша змусила Хіха зупинитись і обвести поглядом фізіономії, здивовані таким трактуванням столичного етикету. Слова молитви позастрягали в горлянках, як риб’яча кістка.
— Ви зголодніли з дороги? — насмілився запитати бургомістр.
Жбурнувши недогризок своєму слузі, що з глухим собачим гарчанням взявся його догризати, граф посміхнувся і чемно перепросив панство за свою безцеремонність.
— Бачите, мої панове, — пояснив далі він, — я нещодавно з Лівонії, а на війні світські звички доволі швидко забуваються. Навряд чи про них згадуєш, обгризаючи труп забитого ворога…
Гумор, хоч і доволі чорний, сподобався львівському панству, і всі з апетитом взялися за наїдки.
Якуб Шольц, ніби знічев’я, продовжив розмову з гостем:
— І все ж таки, пане граф… Я лише вчора відправив до короля свого посланця, а вже сьогодні ви тут…
— Не забувайте, — таємничо відповів той, — у Корони всюди свої вуха і очі…
Недвозначно посміхнувшись, він продовжив:
— Отож я тут, аби вершити правосуддя і карати нечестивих.
— А у пана бургомістра невимовне бажання цьому правосуддю перешкодити, — в’їдливо додав єпископ.