— Зовсім ні, — пробелькотів Шольц, — я тільки благаю вас, графе, аби правосуддя було милостиве… Це ж просто бідна дівчина. Звичайна бідна дівчина, збита з пантелику пройдисвітом лікарем на ім’я Домінік Гепнер. Саме він мусить за все відповісти.
— Ця «бідна дівчина» — відьма, пане граф, — спокійно зауважив єпископ.
Хіх перестав жувати.
— Он як?
— Благаю вас, графе! — застогнав Шольц.
Гість рвучко підвівся з-за столу. Решта присутніх схопилася разом з ним.
— Відкласти таку справу, — урочисто заявив він, — було б злочином з мого боку. Я не можу стримати себе, коли стикаюся з такою нечестивою справою, як відьмацтво. Все єство моє тоді клекотить і закипає, мов казан зі смолою, прагнучи поглинути грішницю і завдати їй справедливих мук… Де вона?
Якуб Шольц мовчав. Сили, врешті, його покинули. Втративши тепер будь-яку надію, він сидів на лаві, спершись ліктями на стіл і низько схиливши важку голову.
— У мурах Високого Замку, — відповів замість нього єпископ, — під опікою бурграфа Сильвестра Білоскорського.
— Тоді я не зволікаю ані хвилини, — промовив Хіх і швидко попрямував із зали.
Слуга з дивовижною спритністю на ходу накинув на господаря розкішний плащ і навіть зумів пристебнути портупею зі шпагою.
За чверть години процесія, що складалася з піших і кінних, вирушила через Краківську браму Волинським шляхом повз Онуфріївський монастир до твердині, яка зовсім нещодавно була в’язницею княжни Острозької. А саме року 1559, коли домініканські стіни не вберегли її від ненависного нареченого. Тепер у могутній кам’яній в’язниці билося ще одне, правда, не настільки знатне, але не менш ніжне і сполохане дівоче серце.
Розділ X
Вранішня картина на дорозі неподалік Високого Замку страхітливістю не поступалася нічній. Учасники процесії вклякли на місці, і тільки граф Хіх з цікавістю висунув з екіпажа голову та якось жадібно ковтнув слину.
Обгоріле листя та хмиз, скроплені ранковою росою, заповнювали повітря їдким смородом, а обвуглені трупи вже привабили зграю голодних псів, що оскаженіло терзала їх, ледве звертаючи при цьому увагу на живих людей.
— Єзус Марія, — прошепотів бургомістр, виходячи з карети, — якою ж ціною…
Натовп познімав шапки і перехрестився.
— Розженіть собак! — скомандував війт.
Гримнуло кілька пострілів з напівгаків та пістолів, і пси, заскавулівши від жалю та болю, залишили свій бенкет, спостерігаючи здаля, як люди без жодного апетиту принюхувались до тіл, мовби збираючись зарити в землю на чорний день.
— Весела відбулась тут учта, — зауважив Хіх, — шкода, що ми встигли тільки на поклон акторів. Браво, панове, — тут він заплескав у долоні, — я впевнений, що ви блискуче зіграли свої ролі!
Бургомістр тим часом наказав сходити на Підзамче за копачами і загадати тамтешнім теслям збивати труни.
— І що ти про це думаєш? — якомога невимушеніше запитав у нього війт.
Той силувано усміхнувся і спробував відповісти начебто недбало:
— Хіба у нас це рідкість? Два розбійницькі загони чогось не поділили цієї ночі, ось і все.
— Цієї ночі, кажеш?
— Я гадаю так, бо з обгорілого хмизу ще подекуди куриться дим… Хоча… я можу й помилятися…
— Та ні ж бо, Якубе, ти правий. Це сталося справді не раніше. Інакше б передмістями мене повідомили. Але…
— Що?
— Бачиш он того нещасного, котрому перерізали горло, а пси ще й роздерли черево?
— Свята Пречиста…
— А тих трьох, посічених, як дощові хробаки?
— Годі, Стефане!
— Ще двом відтяли голови… Цих шістьох я знав, та й ти, мабуть, також. Це не розбійники — вони ще вчора служили магістрату.
— Я обходився без них, — відповів Шольц, — а тому не пам’ятаю жодного.
— Дарма, Якубе, вони були хоробрими людьми. Повір, ти багато втратив.
— Наймемо інших, — кинув на ходу бургомістр і поспішив до свого екіпажа.
Війтові, проте, заманулося ще раз пройтись поміж мертвими, над якими єпископ читав монотонним бубонінням заупокійну. Раптова знахідка допитливого лавника змусила його замовкнути і для виправдання кілька разів кашлянути.
Серед густої папороті лежав кимось утрачений бойовий шолом. Він був суцільний, з вирізаною на лицевому боці усмішкою. Було помітно, що ворожа шабля кілька разів ковзнула по ньому, а в деяких місцях навіть небезпечно прогнула. З цікавістю розглядаючи свою знахідку, війт і гадки не мав, що в цей час діялось в душі служителя церкви.
Неподалік від них походжав наближений до короля, граф Хіх. Мугикаючи під ніс якусь веселу пісеньку, він часом переривався на досить незвичні промови, що були звернені до померлих: