— Ну хто так захищається? — повчав він когось із них. — Ви, добродію, певно, геть не навчились боронити своє черево, за що і поплатились отакенною діркою. Тепер уже ніколи не наб’єте його смачною печенею і, тим паче, не заллєте туди з десяток кухлів пива, як це, мабуть, полюбляли робити за життя.
— А ви, пане, — звернувся він до іншого, — хто вам так розгепав череп? А голову, втім, треба оберігати в першу чергу. Думаю, тепер це затямите. От якби ви знали один блискучий контрудар… або мали на голові такий шолом, як у руках пана війта, то, я гадаю, все б закінчилось не так печально.
— На війні ви, певно, звикли до таких видовищ? — запитав здивований лавник.
— На війні, мій друже, я милувався значно довершенішими картинами, — відповів той.
— Пане граф, — звернувся до нього війт, сприйнявши це як дивакуватий гумор, — я хотів би заручитися вашою підтримкою в розслідуванні того, що тут відбулось. Якщо дозволите…
— Коли хочете, — байдуже відповів Хіх, — знайдіть убивць, і я вам обіцяю, що з ними буде вчинено справедливо… А тепер, панове, — голосно й нетерпляче додав він, — давайте, нарешті, продовжимо нашу мандрівку, тим більше, що до замку вже зовсім недалеко!
До замку і справді було близько. Не далі, аніж уночі, коли донька бургомістра була врятована і ледве жива від страху опинилася під захистом його веж та стін…
Драби, що охороняли її карету, розсипалися по темному подвір’ю, час від часу нагадуючи про себе вогнями і приглушеними вигуками. Біля екіпажа залишилися тільки кур’єр та офіцер, а за певний час причвалав конюх, що взявся випрягати коней. Христоф відчинив порубані дверцята і, подавши Ляні руку, запросив вийти. Проте її маленька ніжка, ледве ступивши на сходинку, завмерла нерішуче, щойно погляд зупинився на освітленій смолоскипом дорозі. Гарненький носик, зморщившись, виявив категоричний спротив іти далі. Кур’єр збагнув, що причина цьому — дворова багнюка, яка наполовину всмоктала його чоботи. Перепросивши, він запитав дозволу узяти панянку на руки, з чим вона й погодилась.
Христоф підхопив її і здивовано завмер — йому здалося, що Ляна була народжена з тієї ж невагомої морської піни, що й Кіприда…
— Дивитися треба було, йолопе, куди ставиш карету! — нагримав у темряву офіцер.
— А я звідки знав, прошу пана, кого у ній привезли! — огризнулися звідти.
Кур’єр дістався сухішого місця, але, зрозумівши, що йти сама дівчина не зможе, ніс її далі. Сил їй вистачало тільки на те, аби упівголоса розмовляти зі своїм рятівником.
— Скажіть мені, де пан Гепнер? — мовила вона.
При згадці про того, кого ця Афродіта визнала своїм Адонісом, Христоф відвів погляд убік. Таке очевидне запитання було для нього чомусь несподіваним.
— Боюся, пані, що в руках єпископа, — з якоюсь провиною в голосі відповів він.
— Господи Всемогутній… — застогнала вона зі сльозами.
— Не оплакуйте його, — холодно мовив кур’єр, — це може виявитись передчасним…
— Хай вас почує небо, мій спасителю…
— І небо, і пекло, пані, — почулося збоку. — У цьому замку ми примусимо їх служити вам.
Бурграф та його слуга схилились у поклоні на знак привітання гості. Обидва вони були в старовинних обладунках, здобутих предками, либонь, ще в битві під Грюнвальдом. На поясі у коменданта висів важкий меч, а слуга його тримав на плечі сокиру.
— Мене звати Сильвестр Білоскорський, — сказав бурграф, — віднині я і всі, хто є в цьому замку, — найвірніші ваші піддані, а ви — наша королева. Якщо дозволите, я та мій слуга проведемо вас до покоїв.
Ці бадьорі, сповнені шляхетності слова, здавалось, додали дівчині сил, і вона вже сама, лише спираючись на руку кур’єра, рушила слідом за двома лицарями. Ті ж пересувалися з такою легкістю, наче лати їхні були не з заліза, а як у лицедіїв, з грубого сукна.
— Пані Ляно, а як же я? — почувся позаду розпачливий голосок Вірці. — Благаю вас, зачекайте на свою бідолашну служницю! Заради святої Марії, не лишайте мене з цим кнуром!.. Він має мене за вуличну дівку! За те, що переніс через болото, хтів… Йой, мамцю, встид який!
У ту ж мить офіцер пригостив конюха таким ляпасом, що той беркицьнувся в грязюку і злякано там принишк, аби не отримати ще одного.
— Дякую вам, пане! Хай Господь нагородить вас так самісінько моцно, як оце ви його, — защебетала знову Вірця. — Але зачекайте мене, пані! Хто ж вам постелить перину?..
— Давно хотів вигнати того пройдисвіта, — сказав упівголоса комендант, — але все ніяк — єдиний конюх… Хоча, Тадею…