— Так, пане, — озвався слуга.
— Аби його завтра тут не було!
— Як накажете.
За кілька хвилин чоловіки відкланялись і залишили Ляну та її служницю в невеликій, проте затишній кімнаті. Самі ж спустилися знов на подвір’я.
— Ви, здається, поранені, Христофе, — зауважив комендант.
— Пусте, — відповів той, — достатньо лише перев’язати.
— Тоді скажіть мені, чи стріляли ви по дорозі сюди?
— Так, але з арбалета.
— А ті, хто на вас напав?
— Узагалі не стріляли.
— Отже, все відбулося без пороху, а головне — без того шуму, який зчиняє порох… Бачте, якби прокинулись довколишні мешканці, то невідомо, на чий бік вони б стали: відьми або ж відьмоборців.
— А ви вірите, що вона — відьма? — запитав Христоф.
— Не більше, аніж у те, що мій слуга — святий Яцек. Однак народ може повірити єпископу…. Отже, якщо ніхто нічого не чув, то маємо час підготуватися до облоги, — підсумував комендант.
— Гадаєте, буде облога? — знову запитав кур’єр.
— Я в цьому переконаний, — відповів бурграф, — проте не турбуйтесь. Ще жодного разу майно замку не було описане, як належить. Тому ніхто навіть не підозрює, скільки насправді у нас пороху та гармат.
— Ніхто не сміє судити цю дівчину без волі короля, — сказав Христоф. — Я вирушаю до Острога, аби від імені бургомістра випросити їй помилування. Думаю, брати замок штурмом ніхто не посміє.
— Хтозна, — спокійно сказав Білоскорський, — у вас, мій друже, на це піде багато часу. Судіть самі: дорога туди, потім дорога назад. А якщо ви взагалі не повернетесь? Окрім того, ми не можемо бути впевненими, що саме відповість король… Але годі, йдіть краще на кухню, там вам перев’яжуть рану. І якщо вона справді легка, то збирайтеся в дорогу. Баритись не слід. А доки будете готуватись, я напишу листа до князя Острозького. Ми з ним давні друзі, наші батьки разом громили московитів під Оршею. Словом, він прийме вас як рідного…
За годину, сховавши рекомендацію разом із листом бургомістра, Христоф сердечно попрощався з бурграфом і скочив на коня. Проїхавши внутрішні ворота і минувши пригородок, кур’єр через головну браму покинув Високий Замок. Одразу ж за ним драби підняли міст, що всім своїм полотном затулив замок від довколишнього світу. Кінь обережно ступав крутою стежкою, і Христоф повністю йому довірився. За чверть години посланець вже був на Підзамчі.
Удосвіта під замковими стінами зібрався люд. Вельможі трималися дещо поодаль, упівголоса між собою перемовляючись. Замок здавався сплячим, проте достатньо було уважно придивитись до мерлонів, аби переконатись, що це не так. Уважний спостерігач неодмінно помічав тіні вартових у сірих шоломах і зі зброєю напоготові.
— Здається, відчинити для нас браму в їхні наміри не входить, — промовив Хіх, нервово длубаючи землю краєм чобота.
— Вони й не зобов’язані цього робити, пане графе, — з краплею надії в голосі сказав бургомістр, — і, щиро кажучи, я вітаю їх спротив.
— Хіба сміє хтось опиратися наближеному до короля? — палко сказав аптекар Ян Вільчек.
— Майте витримку, панове, — спокійно та м’яко заперечив русинський урядник Тимофій Балабан, — пан Білоскорський наразі бачить лише юрбу городян, які невідомо чому приперлися. Як тільки він дізнається, що серед нас ясновельможний граф, то неодмінно скориться. Зрештою, ми навіть не вислали попереду себе гінця.
— А між тим, замок готовий до облоги, — похмуро процідив Хіх.
— Прошу пана, — засміявся Балабан, — яка облога? Ми живемо в мирний час.
— Мир панує хіба що між вами і тією чаркою, на яку ви щодня накладаєте контрибуцію, — сердито відрубав граф.
Проте Балабан зовсім не образився, а лише погладив свої розкішні вуса, як людина, якій нагадали про щось приємне.
Поряд із графом, хоч і менш відверто, нервував єпископ. Складалося враження, що в ньому прокинулась кров тамплієрів, а стіни Казимира — це насправді — Єрусалим. Лібер спересердя гриз перстень і щось бубонів собі під ніс.
Однак найсміливішими в цьому таборі були міщани, котрим відчуття спорідненості зі шляхтою додавало нахабності, а прискіпливий погляд Хіха — бажання вислужитись. Вони снували довкола рову, а декотрі від надмірного завзяття встигли туди попадати і тепер безпорадно волали про допомогу, оскільки вибратися самим було зась. Дехто, перетнувши рів, дістався до брами і щосили грюкав по піднятому мосту, наче мав якесь беззаперечне право проникнути всередину. Все це виглядало доволі кумедно, і драби на стінах, які пам’ятали ще облогу турків, відповідали їм дружним реготом. Міщан це бісило, але й потроювало їхні зусилля.