— Ні, пане старосто, — відповів той, — але у вельможі, який стоїть поряд з вами, такий войовничий вигляд, що нічого іншого, як одягти лати, мені не залишалось.
Староста звів очі на графа.
— З ким маю честь? — запитав він.
— Граф Хіх, канцлер його величності, — була відповідь з погано прихованим роздратуванням, — і я буду вдячний, якщо ви не стоятимете в мене на дорозі…
— Стривайте! Як ви сказали? Канцлер? — перепитав староста.
— Саме так, вам не почулося.
— Переді мною — коронний канцлер?
— Можете сміливо вірити своїм очам.
— Та я б із радістю, але… Кров Христова… Не хочеться думати нічого лихого про здоров’я пана Яцека Замойського.
— Думайте про найгірше! — безжально відрубав Хіх.
Староста зняв шапку і перехрестився. Важко зітхнувши, він з гіркотою проказав:
— Знали б ви, що це був за чоловік…
— Я поділяю вашу скорботу, — лицемірно кивнув Хіх.
— Уся Польща поділяє мою скорботу, пане граф… Треба замовити панахиду. Коли, кажете, бідний Яцек відійшов?
— Рівно місяць тому.
— Ех… А зовсім нещодавно він писав мені: «Януше, в моїх мисливських угіддях під Жешувом цьогоріч багато зайців»… Сердешний Яцек… Недарма кур’єр позаминулої неділі був одягнений у темну одіж. То був знак!.. Що ж, хай собі тішиться вся звірина під Жешувом, бо у світі стало на одного незрівнянного мисливця менше… Ох-ох-ох, — продовжував скрушно зітхати староста, — даруйте, ви сказали, коли був цей чорний день? Коли помер мій друг? Мій дорогий Актеон?
— Горе нещадне! — лицемірно вигукнув Хіх, — і ваш слух у його полоні… Сказав, звичайно, сказав. Ваш Актеон, ваш Аполлон, ваш Гіацинт помер два тижні тому…
— Ох-ох-ох! Невже від пропасниці? Адже він був ще такий молодий!
— Від французької хвороби, пане Януше.
— Матко Боска!
— Саме так.
— Все одно, царство йому небесне!
— Ну, з цим я б іще посперечався.
— Отже, канцлер тепер — ви?
— Я вже мав честь вам про це повідомити.
— І все одно, — з раптовою суворістю сказав староста, — це ще не причина брати штурмом Високий Замок.
— Гадаєте, я беру його штурмом? — єхидно мовив граф.
— Так принаймні виглядає, — відповів той, широким жестом вказавши на міщан, що юрмилися довкола стін. Ті, хто стояв ближче до них, не пропускали з розмови жодного слова, а ті, що трохи далі, — чули менше, однак цілу годину переповідали все тим, хто взагалі нічого не чув. Врешті, серед останніх розповзлася чутка, буцімто сам папа вже наклав інтердикт на місто. А як ні, то от-от це зробить. І все через ту відьму, яка ховається в замку!
Тільки з-під Східної вежі чувся кволий голос кількох монахів-францисканців, яких, наче друзки, сюди приніс людський потік. Зібравши ще не відібрані голодом сили, вони вигукували: «Свята! Мучениця! Янгол!» Їх одразу ж зацитькали і прогнали.
— Отже, — мовив Хіх, — я щойно збирався зайти туди в супроводі цього добродія, — він тицьнув на коменданта.
— А цей добродій поділяв ваше прагнення опинитись всередині в його компанії? — грізно перепитав староста, бажаючи виглядати достойно в очах львівської шляхти і неспокійних міщан.
Граф люб’язно усміхнувся і, взявши старосту під руку, відвів того вбік.
— Скажіть мені, дорогий пане Януше, — мовив Хіх, — але дайте відповідь щиро, як на сповіді.
— Гм, я спробую…
— Це стосується вашого обов’язку.
— Тоді мені нічого приховувати.
— Тоді скажіть, ви часом не жид?
— Боронь Боже!
— Не русин?
— Ні.
— То, може, московит?
— Спаси мене Свята Пречиста!
— Отже?..
— Я з діда-прадіда поляк!
— Чудово!
— Я згоден з вами.
— Я радію, бо ми з вами однієї крові. Крові синів великої держави. Ви любите вітчизну?
— Звісно!
— Тихше говоріть і слухайте мене уважно. Я прибув сюди за дорученням його величності, який сподівається, що тут йому служать вірно, як ніде. Ви потрібні Короні!
При цих словах староста випростався і зробив спробу втягнути черевце.
— У цих стінах, — продовжив граф, кивнувши в бік замку, — заховане зло. Тендітна дівчина, котра насправді є…
— Відьма? — запитав староста.
— Хто вам сказав?
— Юрба, — чесно відповів той.
— Юрба так вважає, і це добре. Було б гірше, якби це збіговисько знало правду. Ні, шановний пане старосто, все набагато гірше. Вона шпигунка!