«Справді, трохи схожий на кота», — подумала дівчина, відповідаючи йому кивком голови. Їй раптом стало смішно, і усмішка, не втримавшись у своєму полоні, яскраво засяяла на вустах, що були миттєво прикриті долонею.
— Даруйте, шановний пане, — поспішила вибачитись панна, — я зовсім не з вас сміюсь. Не зважайте на мою провінційну неґречність…
— Слово честі, кожен смертний продав би душу, аби бачити вас щодня, — відповів гість.
— З ким же маю честь? — запитала дівчина, щоб оминути звичну тему компліментів.
— Пробачте, я не представився, — відповів прибулий, — мене звати Рудольф Хіх. Я підданий і довірена особа його величності.
— Його величності… Імператора? — запитала Ляна.
— Ні, шановна панянко, не імператора, хоч саме він подарував мені графський титул. Його величності Сигізмунда II…
Серце дівчини забилося так сильно, що, здавалось, навіть граф почув його стукіт. Рука її інстинктивно потягнулась до грудей, наче намагаючись його втишити, і лягла на прикрасу.
Обличчя Хіха несподівано стало блідим. Мов знемагаючи, він важко гепнувся на коліна. Від такої несподіванки дівчина скрикнула і схопилась із-за клавесина.
— Що з вами, пане граф? Вам зле? — стривожено мовила Ляна.
— Коли б ви побачили свою душу в руках демона, то відчули би щось схоже, бо моя — в руках янгола, — простогнав той.
— Пане Хіх, — співчутливо сказала дівчина, — ви, мабуть, перевтомилися з дороги…
Гість задер писок догори і здавлено пробелькотів:
— Хіба ви нічого не розумієте?
— Ні, Христом присягаюсь, — зі сміхом відповіла Ляна.
— А-а-а-а! — раптом закричав граф неначе від болю. — Благаю вас, не треба так жорстоко зі своїм слугою!
— Слугою? Ах, дорогий графе! Розумію — це король прислав сюди вас! Він уже про все знає?..
Запитання довело Хіха до безумства:
— Та що вам король, чорт забирай! З цим каменем на шиї ви — сама королева!
— З каменем? — перепитала дівчина. Вона ніби вперше глянула на цю коштовність, проте не побачила в ній нічого нового. Тепер уже Хіх уважно придивлявся до її обличчя, на якому сяяв чарівний подив і цілковите нерозуміння всього, що відбувається.
— Гаразд, — граф підвівся з колін і стомлено поплентався до підвіконня. Звідси він уважніше подивився на Ляну, наче мав далекозору недугу.
— Гаразд, — повторив він, — якщо ви нічого не розумієте, я все поясню. Але для початку розкажіть мені, як цей камінь потрапив до вас. Ну ж бо!
Цього разу дівчина тільки закусила малинову губку — двічі за день одне й те саме питання — це вже занадто!
— Не хочете відповідати — не треба, — засміявся Хіх, — зрештою, я можу здогадатись. Не інакше, як пан Гепнер подарував його вам. Угадав? А сам він мусив розкопати могилу, аби зняти цю цяцьку з трупа. Ха-ха! Цього ви не знали? Яка нудота — зі століття в століття — одне й те саме…
Бачте, мила Ляно, якоїсь миті, коли той несамовитий Михаїл змагався з моїм господарем, краплина янгольської крові впала на землю і затверділа. Так-так, тепер ви знаєте, що у вас на шиї… Камінь спершу потрапив до рук одного божевільного італійця на ім’я Тарталья, який роками його шліфував, намагаючись надати цій коштовності ще більшої вартості. Якщо придивитись, то на гранях можна помітити особливі знаки, що залишив цей вар'ят.
І я служив йому, я мусив служити, я служу кожному достойному, в кого в руках Янгольська Кров. Інші ж просто накликають на себе мій гнів. Інакше не може бути, я слуга… або хазяїн.
Камінь переходив з рук у руки, аж доки не прикрасив скарбницю Сулеймана Пишного. Що було потрібно моєму новому володарю, як гадаєте? Не пекельне натхнення, не кохання жінки, не золото! Йому була потрібна слава і влада…
Граф замовк, наче достеменно все пригадуючи, але погляду з Ляни не зводив, мовби насолоджуючись тим враженням, яке щойно справив своєю розповіддю.
— І що було далі? — ледве чутно запитала дівчина.
Хіх удоволено засміявся.
— Далі? — перепитав він, — а далі, моя люба, були гучні перемоги Високої Порти. Я привів йому найкраще у світі військо з живих і мертвих. Його солдати вмирали, а потім підводились і знову ставали до бою. Завдяки мені підкорили гордий Багдад і Буду. Це я розбив для нього венеційський флот в Іонічному морі. Та що там! Відень би також не встояв, якби не султанська пиха.
Одного дня, коли народ вітав свого правителя, Сулейман жбурнув у натовп цей камінь, вважаючи, що його імперія зможе процвітати і без моєї допомоги. Занадто легким усе здавалось…