Сто років по тому старигань Галілей вивчав вільне падіння тіл. Тоді він зробив дивовижне відкриття: усі тіла, незалежно від маси, падають з однаковою швидкістю. Ті, хто бачив падіння графа, навряд чи з цим би сперечалися, оскільки той гепнувся на бруднюще замкове подвір’я одночасно зі скалками та шпагою.
Заверещали кухарки, зарохкали свині, драби перехрестились, а на високому дубові за стінами замку пролунав розпачливий зойк:
— Матінко Божа!
— Що там, куме? — почулося знизу.
— Матінко Божа! — повторилося знову.
— Та що ж там, куме? Що ви уздріли? — на землі почали втрачати терпіння.
Омелько замість відповіді почав хутко злазити. Руки в магістратського писаря шалено тряслися. І не лишень руки! Усе єство його тіпало, мов у лихоманці. Вже навіть ступивши обома ногами на землю, він все одно не відпускав стовбура — здавалось, що і земля під ним хитається. Пан Бень врешті-решт силоміць віддер Омелька від його опори і добряче струсонув. Це миттю привело писаря до тями, і він заговорив так швидко, що ледве сам себе розумів:
— Тамті антихристи, куме, викинули нашого братчика, графа, з вікна. Він, либонь, забився. Треба негайно мчати до громади і все розповісти…
Коли Бень опам’ятався, Омелька вже поруч не було. Він тільки те і зміг, що у свою чергу пролепетав:
— Матінко Божа!
Тіло графа нерухомо занурилося в грязюку, проте ніхто не насмілювався до нього наблизитись. Усіх відлякувала не лише дурнувата і водночас страшна гримаса, що була на його обличчі… Адже це була гримаса королівського посланця! І нічого доброго це не віщувало.
З будинку вийшли бурграф і його слуга. Натовп челядників зміряв їх недобрим оком, але жоден не насмілився сказати ані слова. Лише свині безперервно рохкали, але чи докоряли вони Білоскорському, чи його вихваляли, зрозуміти було годі.
Слуга став над розпластаним графом.
— От дивина, — промовив він, перекидаючи з руки в руку свою сокиру, — ані краплини крові з нього не вийшло. Погляньте, вашмосць, жодного поранення. Навіть меч не залишив на ньому сліду. Може б, його іще раз?
— Не підходь до нього, — суворо наказав бурграф, — молися… Всі моліться! — вигукнув він.
— Пане, — проскиглив якийсь челядник, — відпустіть нас. Усіх покарають за цього шляхтича…
— Дурню! — спалахнув гнівом Білоскорський. — Вас повісять, щойно опинитесь за мурами!
Але за мить уже трохи спокійніше додав:
— Кожному з вас я від сьогодні платитиму вдвічі більше. А тепер моліться, шляк би вас трафив!
Глибоко вдихнувши, він почав першим:
Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого…
Челядь несміливо підхопила:
І в єдиного Господа Ісуса Христа Сина Божого Єдинородного, від Отця рожденного перед усіма віками…
Молитва раптом урвалася, і слуги, вдруге за сьогодні, вклякли на місці — тіло графа поворухнулось. Він почав поволі підійматись, спочатку спершись на руки, а потім і звівшись на ноги. Грязюка, як розплавлена смола в пеклі, стікала з його камзола, очі дико горіли і спопеляли бурграфа.
Челядники миттю розбіглися і поховались хто куди. Поруч з Білоскорським лишився лише його слуга, але і в того тряслися коліна. Він не боявся людей, але тремтів перед усякою чортівнею.
Утім, воскреслий Хіх повільно побрів до замкового колодязя, в якому ще за Казимира не було води і, дико загарчавши, стрибнув донизу.
— Неси святу воду, — важко дихаючи, наказав комендант, і слуга кинувся назад до будинку.
За хвилину він повернувся з глечиком у руках.
— Жбурляй у колодязь, — мовив Білоскорський.
Двічі повторювати йому не довелось: посудина полетіла у криницю, і за кілька секунд чутно було, як вона розбилася. Тадей перевів погляд з чорної порожнечі на бурграфа, проте той знаком повелів слухати. Десь глибоко-глибоко, наче в самому пеклі, почувся крик, а трохи згодом над криницею закурився чорний смердючий дим. Він вився цілий день і, мабуть, ніч, але в темряві чувся тільки сморід.
У таборі під стінами горіли вогні. Міщани тепер і не думали повертатися до своїх домівок. Вони готували вечерю, пиячили і один поперед одного намагались розповісти про те, як колись були ополченцями. Ще з десяток чоловіків зібралося довкола магістратського писаря, який вже, певно, вдвадцяте розповідав ту саму історію: «Сердешний граф, — мовляв, — телепнувся з вікна бурграфського дому і забився. Бігме…»