Розділ XII
Біля брами Себастян спинився і спробував опанувати свою гарячку. За темним циліндром барбакану сходило сонце. Попід чіткими контурами львівських веж народжувались перші гострі тіні, а за ними цвів свіжий і погідний ранок. Такий, як він завжди буває, коли з передмістя разом із голосом півня долинають пахощі липи і чорнобривців. Коли дошки мосту ще вологі від рясної роси, сонної після нічного злягання з вечірнім пилом… Не вірилось у такий ранок, що за якусь годину-другу все ой як зміниться! Нічого ще не віщувало ані пекельного смороду з міського рову, так наче туди щойно сходила, в помсту Яну Ольбрахту, вся сорокатисячна армія Стефана Великого. Ані духу конюшень на валу, від якого у відчаї іржуть самі коні.
Себастяна, щоправда, це анітрохи зараз не хвилювало. Не зводячи погляду з барбакану, він почав розмірковувати вголос:
— Подумати лишень, стільки золота за якийсь дурнуватий вірш… Що й казати, вельможа… «На лівому березі Полтви біля млина»… Що ж там, замість качок — жар-птиці?
Поет від душі розсміявся, але швидко замовк, помітивши, що привертає увагу перших перехожих.
— Ага, іще, — вже значно тихіше провадив він собі далі, — ложе з шувару… Вершина моїх бажань, чорт забирай! От тільки з ким я матиму щастя його розділити? З жабою, рибиною, русалкою?.. А втім, що мені вартує пройтися до млина? Це ж зовсім близесенько!
Обірвавши на цьому свої роздуми, Себастян бадьоро попростував далі. Минувши Низький мур і барбакан, він врешті опинився за містом. Тільки тепер відчулося, як хороше тут і як не хочеться повертатися.
Уздовж міських укріплень спритно пробігала стежка. Вона була не вузька, але й не широка. Така, що нею міг би пройти будь-хто піший, ведучи за собою коня. Йти по ній було довше. До самого ж млина і далі широким полотном стелилася дорога, але поет обрав шлях, обрамлений низькорослою зеленню та молодою деревиною. Він був значно мальовничішим…
Так, можливо, обирають скромну заквітчану юнку. Хоча, Боже милий, як часто приваблює шлях широкий і тим певний!
За кілька кроків почулося плюскотіння води. Це була поросла чагарником і квітами невисока гребля біля Водяної бастеї, якою Полтва живила міські рови. Хоча, кажучи правду, користі від неї більше було передміщанам та хмарам комарів. Перші різали тут густу кропиву для поживи свиням, другі жерли кожного, хто тут проходив. Рови були вже неглибокими і мало перешкоджали татарам чи молдаванам.
Берег привітно зашелестів осокою і закивав продовгуватими качалками камишів з короткою, як у коня, шерстю. Млин уже виднівся. І було видно, як широка дорога, перетворюючись далі в Глинянський тракт, пускала туди свого паростка, через який у певну пору переносила вози, навантажені всіляким збіжжям…
Серед потемнілих старих дошок млина жовтуватими смугами свіжіли нові, нещодавно туди прилагоджені, красномовно засвідчуючи те, що невдовзі та гаряча пора жнив от-от настане. І поснують туди вози чи просто селянські спини, несучи прибуток мірошнику і поживу рибам, що спливуться сюди поласувати впалим зерном. І мало хто з них запідозрить, на своє лихо, що пізно ввечері до біса стомлений, однак веселий, чигатиме на них той самий мірошник з вудилищем, неводом чи ще якоюсь бідою!
Стежка, яка тягнулася вгору вдовж течії, власне, була просто смужкою низькорослої втоптаної трави. Йдучи по ній і спотикаючись об трав’яні чуби, Себастян відчув, що ота його гарячка, яку він приборкав біля міської брами, знов до нього повертається.
«Чого б мене так тіпало, — думалось йому, — той бісів вельможа, мабуть, несповна розуму, бо що цінного у звичайнісінькому млині? Та й знаходиться він на правому, а не на лівому березі…»
Здалеку було видно і самого мельника. Він стояв на дерев’яному помості, що виступав над водою, і уважно спостерігав за течією. Що він там бачив, було лишень йому відомо, але це, видно, так його захопило, що мірошник стояв незворушно і тільки річковий вітерець час від часу скуйовджував йому посивіле волосся та тріпотів рукавами старої сорочки.
Підійшовши ближче, поет спершу вирішив озватись до нього, але раптова думка його зупинила: «І що ж я скажу? Розповім, як нагнали на мене страху, а потім нагодували побрехеньками про скарби?» Себастян вже вирішив непомітно зникнути, аж раптом мельник заворушився.
Унизу, на помості біля його гачів лежав старий подертий мішок. Він був геть білий від борошна, яке зберігав колись в своїй утробі. Тепер у ньому сиділо щось невеличке і жваве, бо час від часу кволими рухами давало про себе знати. Мельник підняв мішок і впевненим рухом встромив туди правицю. За мить посеред хмари куряви тріпотів ухоплений за горлянку гусак. Птах відчайдушно запротестував проти такої брутальності, однак швидко замовк, наче зрозумівши марність протесту. Чоловік вихопив з-за пояса здоровенний блискучий ніж і одним вправним помахом відтяв маленьку дзьобату голову. Кров щедро полилася на млинове колесо і вісь. Трохи так потримавши свою жертву, вбивця витер ножа об розкішний гусячий пух і жбурнув птаха у воду.