Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.
— «Про неозначеність буття», — повторив він, — клянусь, ви мене заінтригували!
Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:
— О, сором, сором мені! — раптом вигукнув бургомістр. — «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…
— Одну хвилинку, — благально втрутився лікар, — я не маю навіть чим перев’язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…
— Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? — почувся чийсь оксамитовий голос.
— Дякую, панно, — полегшено зітхнув лікар.
Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.
Він уклонився їй — не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.
— Даруйте, — промовив поранений, — просто рана заболіла раптом.
Бідолаха лікар упав на коліна.
— Обережно, телепню, — гримнув бургомістр.
— Пробачте, ваша милосте, — проскиглив той.
Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:
Тим часом лікар перев’язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:
— Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, — говорив він, — але, втім, у мене до вас прохання.
— Так, пане, слухаю.
— Відтепер завжди носіть кольчугу.
— Неодмінно!
— До розваг, панове! — звеселіло вигукнув бургомістр. — Музику!
А поет тим часом знову поринув у задуму.
— Мій друже, — перегукуючи перші акорди, промовив Шольц, — у вас на вустах ще одна поезія?
— Справді, вашмосць, всього кілька рядків. Ось вони:
— Мартин! — вигукнув бургомістр, — мій дорогий Мартин! Він отак казав? От віддана душа… Заждіть, він же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнішу роботу…
З цими словами вони й розкланялись.
Бал полонив поета, і Себастян вже почувався його королем… Кишені приємно обтяжувало срібло, камзол приємно тиснув на плечі, дарма що був зіпсований діркою від ножа, яку тепер не приховала б і найуміліша швачка. А вродливиця, що полонила його, закружляла з усіма у веселому вихорі. І кольори її сукні злилися з іншими барвами, а голос розтанув у музиці та сміхові.
Вино дурманило та все віддаляло, отож поет його стерігся… Серпанкові хвилі її вбрання, мов уві сні, то з’являлися, то зникали, наче примара…