Выбрать главу

Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.

— «Про неозначеність буття», — повторив він, — клянусь, ви мене заінтригували!

Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:

Так от, я поспішав, аж тут Узяв мене зненацька блуд, Повів дорогою лихою, Звів із халепою й бідою. Готові взятися до «праці», Харцизів з десять, Може, й двадцять Мене у темряві чекали, Наживи легкої шукали, Не знали, бачте, чим багатий Був я… Коли про те спитати, Скажу — усі мої скарби Я не віддам без боротьби. Лиш сріблом слова я багатий, І будь-кому його не взяти…

— О, сором, сором мені! — раптом вигукнув бургомістр. — «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…

— Одну хвилинку, — благально втрутився лікар, — я не маю навіть чим перев’язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…

— Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? — почувся чийсь оксамитовий голос.

— Дякую, панно, — полегшено зітхнув лікар.

Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.

Він уклонився їй — не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.

— Даруйте, — промовив поранений, — просто рана заболіла раптом.

Бідолаха лікар упав на коліна.

— Обережно, телепню, — гримнув бургомістр.

— Пробачте, ваша милосте, — проскиглив той.

Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:

Устиг, як бачите, на свято Покірний ваш слуга… Завзято Оборонявся він мечем Від тих грабіжників-нікчем. І показав їм без вагання Урок затятий фехтування.

Тим часом лікар перев’язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:

— Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, — говорив він, — але, втім, у мене до вас прохання.

— Так, пане, слухаю.

— Відтепер завжди носіть кольчугу.

— Неодмінно!

— До розваг, панове! — звеселіло вигукнув бургомістр. — Музику!

А поет тим часом знову поринув у задуму.

— Мій друже, — перегукуючи перші акорди, промовив Шольц, — у вас на вустах ще одна поезія?

— Справді, вашмосць, всього кілька рядків. Ось вони:

Історії заключний штрих Ще не наведено. Між тим, В боргу я ще перед ним — Слуга внизу — старанний хлоп, Розумні очі, світлий лоб, Мій безкорисно чистив меч І плащ дорожній з моїх плеч. Все говорив про свого пана, Мовляв, подяка йому й шана Казав: «Не лічить зовсім гроші, Все ними сипле, хоч не прошу, Хоч милостям нема причин»… Ім’я його… — Стривайте — Мирон?.. Марко?..

— Мартин! — вигукнув бургомістр, — мій дорогий Мартин! Він отак казав? От віддана душа… Заждіть, він же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнішу роботу…

З цими словами вони й розкланялись.

Бал полонив поета, і Себастян вже почувався його королем… Кишені приємно обтяжувало срібло, камзол приємно тиснув на плечі, дарма що був зіпсований діркою від ножа, яку тепер не приховала б і найуміліша швачка. А вродливиця, що полонила його, закружляла з усіма у веселому вихорі. І кольори її сукні злилися з іншими барвами, а голос розтанув у музиці та сміхові.

Вино дурманило та все віддаляло, отож поет його стерігся… Серпанкові хвилі її вбрання, мов уві сні, то з’являлися, то зникали, наче примара…