— Міняю на свого, якщо твій свіжий.
— Я б поміняв…
— А то що?
— Вельможа мадярський замовив, — стишивши голос, пояснив господар.
— Їх же троє, — не второпав Христоф.
— А він, видно, сам далі вирушить на свіжому, — сказав корчмар знову тихо.
— Під три чорти вирушить! — розсердився кур’єр.
— Як пан скаже, але мені цілий флорин заплачено…
— Скільки?
— Один флорин, — уточнив жид.
— Це багато? — запитав Христоф.
— Смію пана завірити, немало.
— Отже, ти вважаєш, що твоя шкура вартує тільки одного флорина?
— Чому пан так питає? — корчмар відчув недобре.
— Бо якщо не даси мені коня, то присягаю, спущу її з тебе. Іди й відмов мадяру. Решта — мій клопіт.
Господар жалюгідно скривився, змусив себе уклонитись і попростував до угорців. Втиснувши голову в плечі, він повільно підкрався до їхнього столу і здавленим голосом щось сказав. Мадяри озирнулись на Христофа і голосно розреготались.
Кур’єр і оком не моргнув, спокійнісінько відкраяв два шматки шинки. Один запхнув собі до рота, а інший жбурнув собаці. Не сподіваючись на таку щедрість, пес отримав шматком по носі, заскавулів від болю і аж тоді взявся жадібно жерти. Христоф не відставав від нього: ухопивши глека, він із насолодою забулькотів мальвазією.
Тим часом угорський вельможа кудись пропав. Усередині, окрім Христофа, лишилися тільки пес, корчмар і двоє інших мадярів.
— Ах ви сучі діти… — процідив кур’єр, зрозумівши, в чому справа.
Грюкнувши глеком спересердя, він кинувся до виходу. В ту ж мить зашипів порох, і гримнув постріл. Куля просвистіла в нього біля вуха і, присмаливши волосся, тицьнулась у стіну. Угорців огорнув смердючий дим, від чого вони захекались, видно, вже шкодуючи за содіяним.
Рубонувши шаблею хрест-навхрест порохову хмару, Христоф щосили копнув спершу жида, а потім двері корчми. Опинившись на подвір’ї, кур’єр помітив, як біля стайні мадярський вельможа готувався сісти на свіжого коня.
— Ану, стій, скурвий сину! — крикнув він йому, помчавши вперед з твердим наміром відрубати зухвальцю ногу, щойно вона посміє торкнутись стремена.
Вельможа і собі вихопив шаблю та став супроти. Кінь, либонь, відчуваючи себе яблуком роздору, відступив убік, зайнявши нейтральну позицію, хоч і доволі уважно спостерігав. Збоку могло навіть здатися, що саме його команди чекають ці двоє, аби стати до поєдинку.
Христоф тепер уважно розгледів мадяра. Той був невисокого зросту, трохи кривоногий і здавався геть бездарним фехтувальником. Вузьке чоло зовсім не претендувало на блискучий розум, а широчезний рот — на хороші манери. Однак той раптом привітно усміхнувся і, гречно уклонившись, запитав латиною:
— Чим зобов’язаний такій честі?
На хвилину оторопівши, Христоф відповів:
— Прошу пана віддати мені коня, оскільки він мені дуже потрібен…
І не знайшовши відповідника в мові Цицерона, додав уже русинською:
— А сам забирайся під три чорти.
Мадяр знову усміхнувся і промовив:
— На жаль, кінь потрібен мені не менше, аніж вам. Тому, якщо ваша ласка…
Він не договорив. Кур’єр, втративши терпіння, покинув дипломатію і латину. Наступаючи широкими ударами, він вирішив швидко здолати кривоногого вельможу і припинити ці балачки. Проте той виявився на диво вправним та спритним. Заввиграшки блокувавши, сам перейшов в атаку і вже не віддавав супернику ініціативи. Христоф, врешті, вдався до хитрощів: різко ухилившись праворуч, він щосили вдарив, цілячись мадярові в шию, яка на мить виявилась відкритою. Вистачило б миті, щоб зітнути противникові голову. Але кур’єр з жахом відчув, що його права нога втрачає опору. Чобіт, потрапивши у кізяк, проїхався по якійсь гаспидській дошці, поволікши господаря за собою. Той, наче безпомічний п’яниця, розпластався долі. Над ним виріс мадяр і заніс шаблюку. Ліва щока його була скривавлена — видно, кур’єр, таки зачепив.
«Яка безглузда смерть, — подумав Христоф. — Господи, невже я такої заслуговую?» Мадяр витер кров і спробував усміхнутись.
— Зізнаюся, непогано, — сказав він, — і якби не оте лайно, то хтозна, чи я б так легко відбувся.
Щока його знову закривавилась.
— На тамтому світі лайна не буде, — відповів кур’єр, — і я вас там неодмінно знайду.
Проте мадяр заховав зброю і коротко мовив:
— Буду радий зустрічі.
Злегка вклонившись розпластаному супернику, він швидко рушив до коня. Спритно скочивши у сідло, угорець подався геть, лишивши за собою тільки хмару куряви.
Кур’єр озирнувся довкола, шукаючи свідків своєї ганьби. Проте за ним спостерігали тільки три кінські морди, що стирчали з дверей стайні. Полегшено зітхнувши, він зіп’явся на ноги і попростував до корчми. Всередині ще пахло порохом, на землі лежало двоє мадярів з розрубаними головами. Жид кудись пропав, як і пес…