Христоф знову сів на своє місце. Недоїдене м’ясо нагадало про невгамований голод. Він дістав з торби цибулину і з великим задоволенням продовжив учту.
Знадвору долинули людські голоси. Підійшовши до вікна, кур’єр побачив, як до корчми біг розхристаний жид, а за ним поспішало п’ятеро пахолків і десятник. Господар, зойкаючи та йойкаючи, на ходу намагався їм щось пояснити, отож слідом за жовнірами тяглася ледь не вся околиця.
Христоф знов повернувся за свій стіл, підібравши мимохідь мушкета, шомпол, порохівницю, пиж і кілька розкиданих куль. Усе, що залишили йому мертві мадяри. За мить у корчму вскочив жид.
— Ой, вей! — вирвалось у нього, коли побачив свого відвідувача, що спокійнісінько наминав їжу за обидві щоки.
Слідом зайшли жовніри.
— Ой, вей! — знову вигукнув нащадок Мойсея до них. Це мало означати приблизно таке: «Ви лиш погляньте, мої панове, цю скотину навіть не знудило!» В корчмі раптом запанували сутінки, бо всі три вікна заліпили писки зацікавлених селян.
Десятник, обійшовши мертвих довкола, суворо глянув на Христофа і коротко запитав:
— Прошу пана, хто ви є?
— А кого ви шукаєте? — незворушно відповів той.
— Вбивцю цих бідолах.
— Тоді ви його знайшли. Це я.
— Ой, вей! — знову почулося збоку.
— Ви свідомо в цьому зізнаєтесь? — трохи здивовано мовив жовнір.
— Звичайно, — відповів кур’єр. — Ба, більше! Я дуже тішуся з цього приводу, бо якби вони були живі, то був би мертвим я.
— Що ж, тоді мусите йти з нами.
— Куди, дозвольте поцікавитись?
— До цюпи, прошу пана, — якось ніби аж піднесено сказав старшинник.
— А хіба ви не хочете почути подробиці? — сказав Христоф. — Наприклад, з якої речі я розлупив їм голови?
— Які ще подробиці? — не второпав той.
Той важко зітхнув, наче його примушували до непосильної праці.
— І чому ж? — вичавив він із себе.
— Я захищався.
— Он як!
— Слово честі!
Усю цю порожню розмову Христоф провадив сидячи. За цей час під столом він уже встиг засипати в дуло порох, опустити туди кулю, пиж і ретельно утрамбувати все шомполом. Лишалося тільки звести гачок…
— Вас хотіли пограбувати? — ліниво запитав жовнір.
— Для початку ці пани збиралися зробити в моїй голові невеличкий отвір, — повідомив кур’єр.
— Як саме?
— З допомогою мушкета.
Присутні уважно придивились до покійників.
— А де ж мушкет? — запитав десятник.
— А ось!
Христоф підвівся і прицілився в натовп. Усі раптом відсахнулися і, як один, позадкували, нещадно топчучи ноги тим, хто стояв за спиною. Першим з корчми вискочив жид, за ним жовніри, а потім і селяни хто куди. Навздогін їм пролунав постріл, щоправда, не завдавши шкоди нікому. Кур’єр миттю опинився біля дверей і, ковтнувши свіжого повітря, підпер їх колодою. Запанувала тиша… Він не рухався, мовчки прислухаючись, але чув тільки своє важке дихання.
Раптова думка змусила його зірватися з місця і кинутися до комори. Там були ще одні двері, які вже хтось намагався обережно прочинити. Він навіть почув, як цей «хтось» сердито прошипів:
— Скриплять, курва…
Підкравшись, кур’єр щосили смикнув двері до себе. За ними виявився той самий старшинник, який від несподіванки тільки розгублено на нього глипнув. Христоф добряче розмахнувся і щодуху вперіщив того чоботом. Потім рвучко зачинив двері і миттю опустив колоду. Знадвору долинув стогін і люті прокльони. Хтось узявся гупати, але кур’єр пригрозив, що стрілятиме, і все стихло…
Посланець бургомістра озирнувся довкола і витер піт з чола. Безперечно, ті бісові душі шукатимуть способу до нього дістатися, але поки що він має спокій. Хоч, можливо, ненадовго.
Усі обставини цієї історії віщували неабияку халепу, щоб вискочити з неї, знадобиться не менше двох ночей в сідлі, аби наздогнати згаяний час. І це лише за умови, що в жовнірів забракне завзяття дістати його звідси — живого чи мертвого. Проте, зважаючи на копняка, якого дістав старшинник, наснаги тепер їм не позичати. Скоро їм урветься терпець і вони виламають двері.
За якихось чверть години двері й справді затріщали, вочевидь, мушкет більше нікого не лякав. Діяти слід було негайно, проте кур’єру не спало на думку нічого іншого, як заховатись у льоху, підперши за собою двері. В темряві він намацав холодну запліснявілу стіну і, тримаючись за неї, рушив углиб, наштовхуючись час від часу на діжки, різних розмірів полиці й глеки. Якби не притишена лайка, то могло б здатись, що у льох заліз кіт і, добряче нажершись, намагається дістатись на світ Божий.