На ліжку хтось ледь чутно ворухнувся. Услід за цим солодкий жіночий голос промовив:
— Нарешті, Димитрію! Господи, як же я за тобою скучила…
Отже, того, хто мав бути на його місці, звуть Димитрієм. Боже Всемогутній, що зараз буде! Він витер піт з чола і набрав повітря в легені — треба зізнаватись…
— Той дик Станіслав на полюванні, і я одразу ж відправила Меланію за тобою. Ходи сюди. Ти часом не прихопив по дорозі вина? Я спрагла… — почулося знову.
Кур’єр наблизився так обережно, наче йшов по голках.
— Нахилися, я зовсім тебе не бачу, — наказав голос, — поцілуй мене… Не маю сил чекати…
Запаморочливий запах теплого жіночого тіла вдарив йому в ніздрі, сколихнувши нутро, як чашу з вином. Понад усе хотілося підкоритись, пославши під три чорти здоровий глузд і все на світі.
— Роздягайся… — цей солодкий спів позбавляв розуму. — Ти знаєш, сьогодні я розглядала грецькі фрески. Там чоловік цілував гетеру в уста і водночас пестив її розкішницю… — вона засміялася.
— Пані…— видавив нарешті із себе гість.
— Пані? — спокусниця схопилася з ліжка.
Вона оторопіла, мовби вагалась: закричати чи дати ляпаса? Нарешті, соромливість і злість примусили прудко сховатись за Артемідою. Здавалося, тепер у її владі перетворити його щонайменше на оленя, як бідолаху Актеона.
— Як ви сюди потрапили? — суворо запитала богиня.
— Мене провела ваша служниця, — відповів смертний.
— Меланія? Хіба вона не завважила, що ви — не Димитрій? Господи! Забудьте це ім’я!..
— У корчмі було темно, моя пані, а я рятувався від жовнірів. Уклінно прошу, не гнівайтесь, — винувато сказав Христоф.
— Від жовнірів? То ви — харциз? — перелякалась Артеміда.
— Аж ніяк, моя пані. Я кур’єр, — пояснив той.
— Кур’єр? А в моїй спальні хотіли поміняти коней? — ядуче мовила жінка. — Забирайтесь геть!
Посланець бургомістра мовчки вклонився і попрямував до вікна.
— Стривайте! Куди ви? — зупинив його поклик.
— Йду геть, моя пані, як ви й наказали, — смиренно відповів той.
— У вікно? Дурню, та ви хоч глянули вниз? Ви розіб’єтесь прямісінько під ним!
Запала мовчанка. Чутно було навіть шерхіт піску у скляному годиннику. Врешті Артеміда озвалася знову:
— Як вас звати? — вже лагідніше запитала вона.
— Христофор, моя пані, — відповів кур’єр.
— Скажіть, вам відомо, хто я?
— Смію думати, що ви — дружина вельможного пана Даниловича, власника замку…
— Мовчіть! Більше ані слова…
Господиня вдруге прислухалась до шерхоту піску, після чого схвильовано мовила:
— Скільки вам потрібно, щоб ви про все забули? Назавжди?
— Аніскільки, моя пані, — відповів той, — дозвольте тільки залишити вас, побажавши Господньої ласки.
— Ви шляхетна людина, Христофоре, — мовила жінка, — можливо, колись я віддячу вам як слід, а поки що ось, візьміть…
Над плечем Артеміди з’явився золотий ланцюжок з невеличким смарагдом. Кур’єр, уклонившись, з радістю прийняв подарунок, встигнувши навіть поцілувати пальчики своєї благодійниці.
Несподівано до покою увірвалась Меланія і, впавши на коліна, заволала:
— Простіть мені, пані! Заради Святої Марії, простіть! Це не Димитрій! — тут вона тицьнула в Христофа, що спішно ховав прикрасу до кишені.
— Замовкни, — цитьнула господиня, — чи ти гадаєш, я не помітила? Виведи цього чоловіка так само, як і привела. Чуєш? Та заспокойся, дурепо! Усіх піднімеш на ноги!
— Не можу! Не можу вивести, моя пані… — не вгавала та.
— Чому не можеш? Чому не можеш, дурна?
— Бо Димитрій чекає в моїй кімнаті, ясна пані! Цей матолок, самозванець, не зачинив ляди в корчмі, і Димитрій сам сюди дістався, без мене… Простіть, простіть…
— Устань, Францо, — сердито наказала пані, все ще ховаючись за Артемідою, — що ти йому сказала?
— Що ви просили зачекати і випити вина з грецьких глечиків… Простіть мені…
— Пильнуй двері, аби він не зайшов передчасно… Христофе, — жінка нарешті вийшла зі своєї схованки, — благаю, рятуйте мою честь.
Він ледве її бачив, але добре чув той самий п’янкий запах. О, заради неї він зробить що завгодно!
— Лізьте у вікно, тільки обережно. Вже майже ніч, ніхто вас не побачить. Тільки, заради Бога, не розбийтесь! Інакше загубите не тільки своє життя. І не попадіться сторожі… Ну ж бо!
Той мовчки скорився…
З підвіконня було видно темне вузьке подвір’я, а ліворуч височіла надбрамна вежа. Ні те, ні інше жодної надії не вселяли. Однак праворуч, за якихось три-чотири лікті, тяглася фортечна стіна. На ній для вартових було споруджено простору галерею. Коли пощастить, то вдасться до неї дострибнути…