Мелодія скінчилася. Нарешті! Себастян раптом відчув, що світ пливе перед очима. У голові паморочилось. Можливо, рана серйозніша, аніж те йому видавалось? Дурниці! Це інше…
Вона стояла у барвистому жіночому колі, коли зустрілася знову з ним поглядом, не відвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум’яття безцеремонним вторгненням.
— Ви хочете прочитати нам вірша? — запитала котрась із дам.
— Пані, я вже стільки сьогодні їх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе ні рядка, — відповів Себастян.
— О, як шкода…
— Якщо тільки…
— Що? — кокетливо перепитала дама.
— Якщо тільки вірші самі не народяться і не вирвуться жагучим потоком…
Дама засміялася переможно.
— Слово честі, Себастяне, ви мене лякаєте, але я готова вас слухати.
— Мила пані, я вражений вашою безстрашністю, — мовив поет, — але боюсь, з того потоку на вас не впаде ні краплини.
Її обличчя аж позеленіло від злості. Вона вже ладна була піти, кинувши якесь слово спогорда, проте цікавість взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподіваючись угледіти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмішку і залишилась. Себастянові слова плутались у голові, наче гублячись в тумані, що стояв перед його очима. Він ступив кілька кроків до красуні, що вразила його.
— Необачний вчинок, — тихо вронила вона.
— Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, — так само покрадьки відповів Себастян.
— Боюся, що причини буде замало для виправдання наслідків…
Вона звела очі і, наче обпікшись, в ту ж мить відвела погляд.
— Ви, здається, збиралися читати поезію…
Себастян нахилився до її плеча і промовив рядки, наче вихопив із самого серця:
Красуня раптом здригнулася, як від болю. Її схвильований шепіт увірвав слова Себастяна:
— Не треба… Припиніть…
Густий рум’янець залив її щоки, а губи нервово затремтіли. Але поет, лише на мить зупинившись, продовжив:
— Досить! — рішуче мовила вона. — Ви не розумієте… ви не повинні…
Замість відповіді поет спробував поцілувати її руку, однак панна швидко відійшла і загубилася серед присутніх.
Він побачив її нескоро: музиканти встигли перепочити і зіграти кілька нових вальсів, лакеї — змінити порожні барила на повні, а слуги — відвести декількох вельмож на свіже повітря.
Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо відчинив перед його богинею двері, тільки тепер її вже супроводжував якийсь чоловік. Хвилину зачекавши, поет кинувся за ними, та коли він опинився внизу, її екіпаж уже рушив. Густа темрява за світлою плямою від ліхтаря ненажерливо проковтнула екіпаж, полишивши гуркіт коліс і прощальне кінське іржання.
— Ну й п’яниця, — почулося збоку.
За спиною стояв той самий лакей, що його Себастян вихваляв перед бургомістром.
— Хто п’яниця? — не втямив поет.
— Я про того ведмедя, що супроводжував красуню.
— А хто отой ведмідь?
— Лихий його знає…
— Слухай, хлопче, — скинувся раптом поет, вигребши з кишені жменю срібла, — лети чимдуж за тією каретою, і будь що дізнайся, де вона живе. Зрозумів?
— Ще б пак! — на ходу кивнув хлопець. — Я вітром…
— Я живу на Руській! — гукнув Себастян услід. — Знайдеш мене вдень.
— Гаразд, пане, — відлунало з темряви.
Розділ III
Близько третьої ночі веселощі на балу досягли свого апогею і потроху почали вщухати. Час від часу з будинку виходив лакей і, освітлюючи дорогу ліхтарем, йшов на вулицю запрягати карету котрогось із гостей, який в цей час розкланювався із захмелілим бургомістром. Іншим, що жили на середмісті, досить було ступити кілька кроків, щоб опинитися вдома. Отож вони не потребували послуг лакеїв, котрі потайки вже мріяли про сон більше, ніж про панські подачки. То тут, то там чулися фальшиві голоси, що силкувалися видобути з горлянки сороміцьких, зрідка героїчних пісень.
Місячний диск, що кілька годин тому освітив дорогу поетові, вже сховався у свинцеву безодню грозових хмар, які міцно тримали небеса у своїх широких обіймах, подекуди спалахуючи десь удалині блискавками.