— Аж ніяк, — заперечив комендант, — це я — ваш бранець і покірний слуга.
— Проте ви ж не відпустите мене, навіть коли б я вас про це й попросила…
— Але ж я турбуюсь передовсім за вас! — відповів ротмістр. — Утім, вас ледве чи стримають фортеця чи варта. Можна подумати, що у вас є якийсь таємничий спосіб їх обійти.
— Ах, дорогий Матеуше, — раптом сказала жінка з важким смутком, — заради Бога, не сердьтеся! Мені добре у вас. Тільки ж я знаю, що невдовзі прибудуть королівські конвоїри, і мене, наче якусь злочинницю, заберуть звідси…
Погляд її був наповнений таким відчаєм, що офіцер, опустивши очі, тільки пробурмотів:
— Така воля короля, моя пані…
— «Моя пані», — прошепотіла вона, — ви навіть не згадуєте моє ім’я…
— Така його воля, Софіє.
— Оце вже звучить інакше. Так, наче ми знаємось два роки, а не два дні. Я навіть зважуся благати…
— Благати?
— Так. Не віддавайте мене…
Розгублений Матвій залпом осушив свій кухоль, але відчував запитальний погляд Софії.
— Отже?..
— Чим ви завинили перед його величністю? — знітився офіцер.
— Анітрохи нічим, — відповіла вона. — Я мала нещастя народитись тут, на землі, якою він править.
— Даруйте, пані, але виявити непокору королю означає поставити на собі хрест. Дозвольте запитати, в ім’я чого?
— В ім’я лицарства! — палко вигукнула шляхтянка.
— Згоден, але це надто загально і не прояснює…
Жінка, прикусивши губу, зважувала, говорити далі чи ні.
— Гаразд, я розповім, — почала вона, — проте ледве чи буде це для вашої та й для моєї користі… Я довіряю вам найпотаємніше… В Італії я була ученицею майстра Тартальї. Одного дня, відчуваючи близьку смерть, він вирішив сховати якнайпильніше свій останній, винахід, але креслення не знищив. Він розділив його на три частини і в різний спосіб заховав. Я не в праві говорити вам, що це за винахід, це велика таємниця… Можу сказати лише, що він прислужився б навіть наймогутнішим володарям, — вона стишила голос.
— І королю Польщі — також? — неабияк подивувався Матвій.
— Безперечно.
— Отже, дорога Софіє, ви знаєте, де заховані ці клапті? — схвильовано зацікавився комендант.
— Знаю, що один шматок в угорці на ім’я Іштван. Він був підмайстром мого сеньйора. А другий маестро закарбував на гранях коштовного каменя. Він називається Янгольська Кров. Навряд чи ви бачили колись щось прекрасніше, аніж цей камінь! Він вартий цілого світу!
— І де ж він? — хутко запитав комендант.
— Я не знаю… Таємниця Янгольської Крові полягає не лише в цьому. Камінь… Він має велику силу, — спроквола продовжила вона.
Софія знову замовкла, збираючись з думками.
— А третій фрагмент? — обережно запитав Матвій, вже включившись у втаємничене.
— Третій — тут, — вона вказала на свою голівку.
— Себто? — не зрозумів Матвій.
— Не второпали? — усміхнулась жінка. — Я вивчила його напам’ять. І так добре, що можу відтворити із заплющеними очима.
Матвій все ще не знав, чи не розігрують його.
— Отож, пане коменданте, — вела далі Софія, — я повторюю те, що знаю, щоранку і щовечора разом із молитвою або й замість молитви.
— А чи не простіше… — почав Матвій та й замовк.
— …позбавити себе цього тягаря? — додала шляхтянка. — Я вже думала про це не раз. Як гадаєте, що я вирішила?
— Я здогадуюсь… — відповів ротмістр.
— Не думаю, — заперечила вона. — Я не раз хотіла звірити цю таємницю комусь — хоч королю чи султану або Папі Римському… Аби цей тягар не гнітив мене… Але щоразу стримувала себе ледь не в останню мить. Бо присягнулась моєму учителеві, майстрові…
— Гаразд, — Матвій глибоко вдихнув повітря, щоб хоч якось підсумувати почуте.
— Припустімо, я погоджусь… Відправлю королівських солдат ні з чим. Але ж Деражня — це не Острог і не Лемберг. Це дерев’яний форт, у якому лише три сотні солдатів, щоб боротися з розбійниками. Натомість сюди пришлють цілий полк і схоплять нас, як заколотників!
Очі Софії вже були переповнені слізьми. Вона глянула на нього і через силу усміхнулась.
— Я бачу, що думала тільки про себе… Дозвольте, я піднімусь у свою кімнату…
Вона хутко збігла сходами нагору і зникла.
Увечері Матвій замінив вартового на вишці. Спершись на поручні, комендант спостерігав, як розпечене сонце потроху тонуло за обрієм. А з сутінками довкола форту запалали багаття, що яскраво освітлювали людські постаті. Натомлені за день люди тамували спрагу хто пивом, хто квасом і тут же, на вогні, готували собі вечерю.