— Хвала Аллаху, ти влучив, Людвисаре! — промовив той, обтрушуючись. — Я молився, аби нове ремесло не зіпсувало твоє метке око і тверду руку.
— Хто ти? — вражено запитав Гепнер, стежачи, як той нашвидкуруч поправляє брудну, закривавлену одіж.
Турок пильно подивився йому в очі.
— По-перше, твій рятівник, — сказав він якось аж погрозливо, від чого в Домініка пробігли по спині мурашки, а по-друге, — слуга великого Сулеймана, як і ти… Про це, маю надію, Людвисар пам’ятає кожну мить свого життя.
Останнє старець промовив дещо лагідніше, навіть святобливо.
— Хіба можна забути про свого благодійника і повелителя? — стримано відповів Гепнер.
Турок усміхнувся.
— Твій володар, — сказав він, — кличе тебе до себе у Стамбул. Аби ти нарешті прислужився йому, як і було домовлено.
— То великий Сулейман уже має всі частини креслення? — запитав Домінік.
— Слуги султана невдовзі йому їх добудуть, будь певен… Але ходи сюди.
Він потяг його за рукав до старої гармати.
— Я ж не даремно натягав сюди стільки пороху? — турок уважно її огледів. — Ану, поглянь…
— Я вже дивився, — сказав Гепнер, — цілком добра.
— Може стрілити? — радісно перепитав старий.
— Атож.
— Тоді не будемо гаяти часу.
Він знову зробився суворим та лиховісним.
— Послухай, Людвисаре, — старець говорив так, ніби досі переконував, — ці двоє рушили тобі навздогін, — він тицьнув убік полеглих конвоїрів, — решту я підговорив податися навперейми, довкола гори. Отже, менше ніж за годину ми побачимо їх унизу, на дорозі.
— Стрілятимемо з гаківниць? — запитав Людвисар.
— З гармати, — заперечив турок, — і тільки раз.
— Не бачу з того користі, — мовив Домінік.
— Побачиш, якщо поцілиш у мою підводу…
— Атож, мотлох з неї розлетиться навсібіч і поховає тих, хто поруч, — глузливо мовив лікар.
— Мовчи, нечестивцю! — гримнув старий. — Султан був до тебе такий великодушний, що виділив достатньо коштів, аби я зміг начинити той мотлох порохом. Берися до діла!
Людвисар скорився. Він ретельно вичистив гармату і встановив під потрібним кутом для пострілу.
Турок розвів багаття і увесь час тримав напоготові головешку. Аби диму не було видно, він ретельно добирав тільки сухий хмиз.
Гепнер засипав порох і закотив у жерло ядро. Все було напоготові, залишалося тільки правильно розрахувати траєкторію і вчасно вистрілити.
Слуга султана був правий: за якийсь час на дорозі з’явилися вершники і дві підводи. В одній з них ще недавно їхав полонений Домінік, а в іншу той-таки бранець готовий був поцілити будь-якої миті. Турок обережно підніс йому соснову головешку.
— Стріляй, — прошипів старий.
— Не пора, — відповів той.
Домінік уперто вичікував, і старий, вочевидь, вирішив йому не заважати.
Зненацька вершники й підводи зупинились, помітивши, мабуть, вогонь на вершині.
— Стріляй, — майже благав турок.
— Хоча б два лікті ліворуч, — промовив Гепнер, прикипаючи поглядом до своєї цілі, мовби намагаючись очима зрушити проклятущу підводу в потрібному напрямку.
Стара конячина, що була в неї впряжена, навіть не підозрювала, до чого спричиниться, потягнувшись до трави на узбіччі. Конюшина смакувала солодко, полин гірчив, а квасець був, як завжди, кислий… Утім, останній у своєму житті наїдок вона так і не проковтнула. На вершині гримнув постріл, рознісши, здавалось, півсвіту на друзки.
Турок затанцював на радощах. Гепнер також сяяв від щастя, мовби ніщо інше його так не тішило, як розкидані обабіч дороги різноманітні уламки і рештки…
Під вечір багаття знову роздмухали, і старий узявся запікати на вогні шматок солонини. Він безтурботно мугикав під ніс якусь бусурманську пісеньку, час від часу вдихаючи запах смаженини і прицмокуючи. Проте, коли Домінік спробував підвестись, той застережливо тицьнув у його бік загостреною палицею, якою щойно перевертав м’ясо.
— Ти куди? — запитав турок.
Веселість його наче рукою зняло.
Якусь мить вони міряли один одного грізними поглядами, але врешті Домінік примирливо усміхнувся.
— Хочу глянути ближче на цих блазнів, — він кивнув у бік мертвих.
— Ет, — махнув палицею старий, — не псуй собі охоти до їжі. М’ясо майже готове. Сідай. Хоча вам, сарматам, бажання попоїсти не зіпсує навіть найогидніше видовище. Знаю з досвіду.
— Ніч попереду, — заперечив Гепнер, — трупи можуть привабити вовків. Треба хоча б скинути їх донизу.
Турок невдоволено скривився і звівся на ноги.