— Чорти і пекло! Сам пан Сангушко!
— Стули пельку! — сказав той у відповідь. — Моє ім’я не додасть тобі віку.
Вельможа зіскочив на землю і підійшов до бранки. Обережно відгорнувши волосся з її обличчя, він тихо запитав:
— Як ви почуваєтесь, пані?
Жінка сердито відвела погляд убік.
— Знаю, — продовжив далі Сангушко, — з вами повелися неґречно, але все це — лише задля вашого добра.
— Не надто віриться, — одвернулась Софія.
— Розумію. Утім, будьте ласкаві піти зі мною…
На дорозі в них став бородань.
— Отаман шле вам цю кралю, сподіваючись на панську щедрість, — промовив він.
— Передай отаману, нехай тішиться, що досі живий. І ви всі разом із ним. Це був завдаток, — сказав вельможа.
— А нагорода? — не вгавав розбійник.
— Коли впіймаю, то одразу повішу. Не катуватиму. Оце й буде нагородою, — відрізав Сангушко.
— Сто проклять на вашу голову! — скипів бородань. — І це після того, як ми спалили ляський форт!
— От і добре, — посміхнувся шляхтич, передаючи Софію човнярам, — бо ляські шибениці гірші від наших. Повертайтесь до лісу!
Вельможа сів на коня і рушив тією ж стежкою, якою сюди приїхав. За кілька хвилин він уже зник з очей. Човен у цей час вже був посеред річки і подався за течією. Щоглу підняли і закріпили, певно, сподіваючись на вітер як тільки закінчиться ліс. Четверо налягли на весла, п’ятий кермував і заодно наглядав за полонянкою. Втім, вона була мовчазна та сумирна, отже стернового невдовзі більше зацікавила навколишня місцина.
Природа не пошкодувала ані сил, ані натхнення, аби створити цю долину. Можливо, човняреві навіть подумалось, що у всій цій красі захована якась незбагненна для людини таємниця. Гідна подиву майстерність, завдяки якій найменша чи найбільша деревина чи рослина, тварина чи птах злилися в одне ціле. Найвищі сосни зазирали у гладеньке люстерко води, а зелений хміль плазував уздовж берега. Розкішні крони таїли в собі тисячі пташиних голосів, а зголодніла риба час від часу стрибала над водою. Гуляючи вздовж берега, можна було сполохати самітнього лося чи стадо косуль. Не рідкістю тут були й вепри. Часом тиха днина наповнювалась їхнім відгомінням, тішачи слух мисливця і наводячи острах на невтаємниченого мандрівця.
Стернового, схоже, пройняло до глибини душі. Він, замислившись, прорік:
— Е-е-е… чорт забирай… е-е-е…
Однак гребців це не зворушило, і вони й далі працювали, навіть не озирнувшись.
— Дивно якось, — озвався той удруге, — я гадав, що нас стратять.
— За пиятику не страчують, — буркнув хтось у відповідь.
— Але й не довіряють човна, — огризнувся стерновий.
— Помовч і пильнуй, — наказали йому, — десь тут має бути брід.
На цьому розмова завершилась, і більше жоден не промовив ані слова. Ліс потроху відступав, даючи місце верболозу і густим заростям терну. Течія стала стрімкішою, нуртуючи піною та розвертаючи човен на свій розсуд. У веслах потреби більше не було, і гребці склали їх уздовж бортів, піднявши натомість вітрило. Проте, ледве вони це зробили, як усіх добряче струсонуло і ледь не пожбурило у воду.
— Сказано було, йолопе, пильнуй брід! — заволали на стернового гуртома.
Утім, той уже був у воді і, відчуваючи свою провину, щосили намагався стягнути човна з мілини. Решта також заметушились: хтось ухопився за борти, а хтось — за ніс.
Раптом, невідь-звідки взявшись, у повітрі просвистіла стріла і глухо вп’ялася в одного з човнярів. Той, покинувши роботу, мирно подався за течією. За мить така ж доля спіткала ще одного бідолаху. Інші ускочили назад у човен і залягли на дно. Кожен ухопився за мушкет. Гримнуло кілька пострілів у напрямку берега, однак ніхто не міг сказати, чи досягли кулі невидимої цілі. Натомість над самими стрільцями зненацька виросла чиясь мокра постать з ландскнехтським мечем у руці. Невідомий заходився колоти й рубати з таким завзяттям і майстерністю, що аби здолати трьох конвоїрів, йому пішло не більше хвилини. Після цього переможець і собі заліз у човен відхекатись та витерти кров з обличчя і зброї. До човна прибрів ще один чоловік у чорному одязі і з луком у руці.
— Міг би й трьох поцілити, Казимире, — сказав рубака, розглядаючи неглибоку рану на своєму зап’ясті, — цей от ледве мені руку не відтяв.
По цих словах він сердито зіпхнув убитого в річку. Казимир, пробубонівши щось у відповідь, заходився витягати щоглу, але, помітивши, що Орест йому не допомагає, здивовано звів на нього погляд. Той, у свою чергу, втупився очима в полонянку, сполотнівши при цьому, мовби побачив примару.