Він дістав з кишені свою частку коштовностей і знаком наказав зробити те саме Оресту. Проте шляхтич їх не взяв.
— Це ваша нагорода. Як я й обіцяв — пояснив він.
— Невже вашмосці потрібна була скриня з непотребом? — щиро здивувався найманець.
— У тому човні було ще дещо… Точніше, дехто, — мовив Сангушко і, підійшовши до Софії, гречно їй уклонився.
— Якщо ваша ласка, моя пані, — сказав він, — ходімо зі мною.
Орест рішуче ступив наперед, але в ту ж мить жовніри збили його з ніг і притисли до землі.
— А щодо вас, панове сміливці, — сказав шляхтич, — то оскільки ви збиралися накивати п’ятами, я змушений також повестись неґречно…
При цих словах найманців зв’язали і потягнули вулицею. Вона справді вела до міської площі, поруч з якою двоє циган продавали коней.
— Під Полудневу Башту їх, — наказав десятинник.
— А що там, під тією баштою? — перепитав Казимир, хоча відповідь добре знав.
— Хороми панські, — зареготали солдати, — та цюпа для вас, матолку…
Розділ V
Жахлива подія сталася у Львові, в парафії святого Івана в день після Магдалини: дурна молодиця, Меланія, зоставила немовля самісіньке в хаті, а сама поралася біля корови, бо час був полудній.
А що двері до хати Меланія не зачинила, то дісталася туди льоха, що вільно бродила по дворі, прибрела до господи і дитя теє роздерла…
Молодицю сесю було наказано бити батогами, а льоху спалити живцем, бо не інакше, як то відьма була, що перекинулась цією нечестивою тварюкою.
Одразу ж страх перед свинями змусив передмістян узятися за ножі та швайки і вчинити різанину свиней, так що вереск чувся, либонь, аж у Кракові.
Писар магістратський Омелько також узявся до справи. Звечора, покликавши кума Беня до себе ночувати, заготовив швайку, поклав на подвір’ї чотири широкі дошки і застелив їх соломою.
Удосвіта двоє мужів зайшли до писарського хліва. Напавши в сутінках на сплячого кабана, котрого Омелько тримав на Різдво, потягли його до двору.
Кабан уже був чималенький, тому весь час норовив розкидати нападників і втекти геть. Та, вочевидь, на совісті коліїв була не одна свиняча душа, отож де силою, а де підступом дотягли його таки до жертовного місця. Тут сердега й прийняв свою смерть, а Бень та Омелько відійшли вбік випити квасу та відхекатись. Писареві діти вже задріботіли довкола, чекаючи, доки тушу почнуть смалити. Тоді їм законно дістануться кабанячі вуха і хвіст.
— І не шкода вам, куме? — запитав Бень, кивнувши на тушу.
— Е-е-е… — багатозначно підняв пальця писар, — а ну ж коли це не кабан?
— Та йой…
— А може, перекинулась у нього якась нечисть? Може, свиней тепер полюбляє…
Увечері, зморені роботою, вдовольнившись свіжиною та пивцем, двоє друзів неспішно вели розмову про те, про се. Аж раптом Омелько замислився, відсунув на край столу глек і макітру зі шкварками, а тоді звернув на улюблену тему.
— Відьми, куме, — прорекли уста мовця, — вже ось-ось візьмуть нас за зябра. Даремно ми з вами втратили пильність і покинули облогу Високого Замку.
— Але ж там зосталися люде, — благально почав Бень, який вже став передчувати недобре.
— Ет, не кажіть мені про них, — відмахнувся Омелько, — збіговисько ледарів, що тільки пиячать з ранку до пізньої ночі. Хіба їм під силу викурити ту відьму? Пропадає наша справа, брате, пропадає…
На писаревих очах забриніла сльоза.
— Та чи можемо ми щось змінити? — утішливо промовив Бень.
— Я все думаю про ту льоху, — продовжив Омелько, — про оту, що спалили на Підзамчі. Ану ж як була вона сама по собі, а відьмачка в неї вселилася? І з вогнища проклятуща вистрибнула, як свиня горіла! Знайти мусимо її — ось що слід зробити!
— Та чи ви з глузду з’їхали? — слуга магістрату рвучко підтягнув до себе миску шкварок і пиво, наче вони могли захистити його від Омелькових думок, — цих відьом — як волосся на голові! Як ми знайдемо ту, що у свині сиділа?
— Е, куме, — втаємничено вів далі відьмоборець, — дещо я вам повім. Але слухайте уважно. Коли яка відьма недужа чи поранена, то може виходити з тіла і вселятися у якесь бидло, а тоді робити людям лихо та збитки. Хіба не така оказія трапилась нещодавно?
Пан Бень знизав плечима.
— Спала мені на думку та чортиця, що її пан Христофор, магістратський кур’єр, поцілив кислицею, — продовжив писар, — гепнулась вона добряче, але чи сконала? Як ні, то це вона сидить у верболозах і збиткує…
Спогади про ту ніч змусили пана Беня скривитись, як від тухлого яйця. Він із острахом стежив, як Омелько, підвівшись з-за столу, напхав повні кишені часнику і зняв зі стіни старий півгак.