— Ходімо, — скомандував він.
— Куди? — з відчаєм у голосі перепитав урядник, благально склавши руки, як святий мученик.
— До річки, куме. Пересвідчимось, що та нечестивиця таки сконала.
— Хіба ми не можемо піти туди вранці? — Бень до останнього не втрачав надії.
— Відьми не сплять, — переконано мовив Омелько, — і ми теж не повинні…
Куди було подітись сердешному Беневі? Знехотя підвівся і побрів слідом за писарем.
Темними вулицями передмістя вони пройшли безперешкодно, хоч один готовий був щомиті стати на герць, а другий накивати п’ятами.
Цього разу ніч була темна, хоч око вийми, та Омелько, знаючи, як ніхто, довколишні стежки, впевнено просувався легкими кроками, додаючи до них свою рішучість.
Зненацька писар зупинився, тож Бень, який слід у слід ступав за ним, налетів на нього і змусив одважного товариша дати сторчака кудись у темінь.
— Бісове кодло! — вилаявся той, шукаючи на землі свою шапку.
— То я, куме, пробачте… — зізнався Бень.
— Чорти б вас узяли! — не стримався писар.
— Йой, не кажіть того, бо й так дрижаки проймають, — заскиглив урядник.
— Ось моя шапка… Але де, в дідька, півгак? І ріжка з порохом немає, і кресала, і гноту… Тю! Най би вас, куме, самого порозкидало!
Слухаючи ці справедливі докори, пан Бень, сповнений вини і каяття, сам опустився навпочіпки і заходився рискати в холодній і вогкій траві, та замість втраченої амуніції щоразу натикався на Омелька або на кротячі купи.
Врешті вдалося відшукати півгак, але порохівниця, гніт і кресало все ніяк не йшли до рук. Побоюючись, аби за пошуком не минула вся ніч, Омелько запрошував облишити цю справу. Гнів його минув, і він наказав іти далі.
Раптом удалині з’явився мерехтливий вогник і, пританцьовуючи в темряві, став повільно наближатись до сміливців. За хвилину почулося торохтіння коліс.
— Хтось їде сюди, — здавлено сказав Бень.
— Щоб я провалився, коли там була дорога, — відповів писар.
Завмерши на місці, друзі спостерігали, як невідь-звідки до них виїхала бричка з великим ліхтарем біля візника. Той тримав в одній руці віжки, а для худореброї конячки — батіг. Обличчя його аж під очі було вкрите густющою бородою, а зверху був насунутий широкий крисань.
— Здорові були, панове, — привітався незнайомець булькотливим голосом, наче йому в горлянці було повно води, — накажете кудись відвезти? Знаю одну чудову місцину, де подають найсвіжіше пиво і пресмачні свинячі цицьки.
Спантеличене такою пропозицією товариство заперечливо крутнуло головами.
— Що ж, — сказав візник, — тоді поїдемо туди, куди ви прямуєте. Хоча, як на мене краще було б на цицьки…
— А звідки ви знаєте куди ми прямуємо? — запитав Омелько, щосили стискаючи півгак.
— А куди, прошу пана, ви ще могли зібратися з повними кишенями часнику? Та ще й серед ночі? Га?
Візник зайшовся реготом, кепкуючи, либонь, не так зі свого здогаду, як із враження, яке справив на відьмоборців. У тих похолола кров, а на обличчях застигли гримаси подиву і жаху.
— Сідайте, — припросив незнайомець, нареготавшись досхочу, — все одно без мене вам того місця не знайти… Чого стоїте? Це ж не казан зі смолою, а бричка!
— А й справді, — промовив Омелько, переконуючи радше себе, аніж Беня, — чого нам плентатися пішки? Сідаймо…
Усередині стояв їдкий запах болота, а зі слизької лавки зіскочило кілька жаб. Друзі гидливо сіли на їхнє місце.
— Умостились, панове? — гукнув візник і, не дочекавшись відповіді, хльоснув батогом.
Бричка захиталася і рушила спершу небавом, а далі почала надавати ходу. Несподівано конячина розігналася так, що почало свистіти у вухах.
— Добрячий у вас коник, — промовив Омелько, хапаючись за трухлявий бік, що, здавалось, от-от розсиплеться.
— Егеж, — сказав візник і, знову розреготавшись, вдруге вдарив батогом.
— Єзус Марія, що то сі робите? — злякано загорланив Бень, відчувши, що вони підіймаються над землею.
— Куди… куди… ви нас везете? — і собі закричав Омелько, ще дужче стиснувши руками слизький борт.
— Куди хотіли, — відрубав незнайомець і з тієї миті не промовив більше ані слова.
Тим часом бричка підіймалася все вище й вище, залишаючи під собою чорну пелену передмістя і поодинокі вогні Львова, що вихоплювали з темряви клапті веж, стін та будинків.
Зненацька ними почало немилосердно крутити, як тріскою по воді, а довкола зчинилася справжня чортівня: на сході вигулькнув червоний повний місяць і, пролетівши по небу, зник за обрієм. Слідом за ним з’явилося сонце, але й воно, як навіжене колесо, промайнуло і пропало. Так повторилося кілька разів, аж доки Омелькові почало здаватися, що він збожеволів. Писар глянув на кума і несамовито закричав — той мав замість людського обличчя свиняче рило, а там, де були руки, в нього виросли короткі незграбні ратиці. Бень-свиня голосно рохкав і верещав, але зрозуміти його в такій подобі було годі. Не встиг Омелько відійти від цього жаху, як пан Бень перекинувся знову: замість рила тепер мав цапину морду з довгою заплутаною бородою, а на голові — великі роги. Далі сердега ставав то конем, то віслюком, то собакою чи бараном, аж рябіло в очах. День водномить змінювався ніччю, мовби сили природи змовилися з нечистю.