Себастян підвівся і сів поруч з нею.
— Ти казала про осінь, — промовив він майже пошепки, — тож дослухайся, як шурхотить вже прохолодний вітер в очереті. Мені здається, я відкілясь знаю його мову. І плюскіт води в старому колесі мені також зрозумілий…
І важкий знеможений туман, що стелеться річкою, ховаючи помутніле плесо. Як хочеться здерти, зірвати його, щоб упасти, зануритися у її свіжі обійми. Завмерти і лиш відчувати під собою пружні неспокійні хвилі.
Хіба в обіймах такої осені зачаєна небезпека? Хіба не просить вона лиш заховати долоні під її одяг і шепотіти:
Прокинувшись на світанку наступного дня, Катерина нечутно підвелася. Обережно, аби не розбудити сплячого Себастяна, підійшла до дверей і повільно їх прочинила. Рівно настільки, щоб пройти самій. Стара деревина зрадницьки заскрипіла, але чоловік не прокинувся.
Катерина вийшла босоніж, в самій лише сорочці, і кам’яна домівка вжалила холодом. Проте жінка не зважала. Розгледівшись, вона побачила в’язку сухих дров, а поруч з нею висіла нанизана на прутик ще жива рибина. Неподалік порався з неводом Гирко.
— Здоровенькі були, — привіталася з ним жінка.
Той озирнувся.
— Здорова будь, чаклуночко… Здорова будь, відьмочко, — загомонів водяник, хутко згортаючи снасть.
Ще трохи попоравшись, він схопився з місця і попрямував у чагарник.
— Дякую, — гукнула вслід пані Даманська.
Гирко озирнувся і закивав своєю пелехатою головою.
— Увечері ті качку принесу, — сказав і щез.
Катерина звела очі догори, вдивляючись у світанкові небеса. Звідкись з’явився чорний ворон і став потроху наближатися. Потужно залопотівши крилами, вмостився на очеретяній стрісі.
Чаклунка промовила до нього кілька дивних згуків, а потім упівголоса додала:
— Лети і будь моїми очима. Я хочу знати, що там коїться.
Птах каркнув моторошно і здійнявся в повітря. Коли він зник, жінка нечутно повернулася до середини млина і лягла поруч із коханцем, що досі мирно спав.
А птах легко кружляв, розправивши широчезні крила, підставляючи груди повітряним течіям. З висоти його польоту добре виднівся Високий Замок, під стінами якого рясніли намети воєвод і халабуди міщан-ополченців. Схоже, ні тим, ні тим наче й не набридла облога фортеці і вони затялися будь-що викурити звідти відьму.
Нижче, до самих міських валів, стелилося Підзамче. У нього сірою вигнутою стрілою врізався Волинський тракт. За валами два кільця мурів міцно тримали Львів у своїх обіймах.
Ворон трохи знизився і, минувши Глинянську Вежу, прошмигнув повз Руську церкву та закружляв над Ринком.
У кам’яниці Шольців було прочинене горішнє вікно, де знаходився кабінет бургомістра. Сам глава магістрату, незважаючи на ранню пору, вже сидів у своєму велетенському кріслі за письмовим столом, втупившись поглядом у каламар, наче ця бездуховна річ могла від того ожити і проректи йому «salve» або інше щось такого ж глибинного змісту. Звісно, Якуб Шольц не завважив птаха, який сів на підвіконня.
До кабінету обережно проник слуга-німець і повідомив, що начальник міської сторожі уклінно просить його прийняти.
— Клич, — кинув бургомістр, не відриваючи погляду від каламаря.
За мить до кімнати гучно ступив пан Єжи Даманський і, по-військовому виструнчившись, перепросив, що о такій ранній порі посмів тривожити його милість бургомістра. Той звів на нього стомлені очі і байдуже махнув рукою.
Ці двоє були схожі між собою. Принаймні в обох червоні очі виказували недоспану ніч, а бліді фізіономії — препаскудні думки, що замінили сон.
— Пшеде вшисткім, хчяв бим запевнічь, вашмосць, — схилив голову начальник міської сторожі, — що облога Високого Замку, яку ви мені доручили, анітрохи не ослабла. Вартові не втрачають пильності, вашмосць.
— Данке шьон, — буркнув той у відповідь без краплини вдячності.
— Забуйство королівського посланця, ясновельможного графа Хіха, значно ускладнило становище Білоскорського, — продовжив пан Даманський. — Гадаю, він ще недовго буде противитись нам та закону. А для певності пан староста вже надіслав клопотання особисто його мосці маршалку, жебим той зволив відправити сюди півхоругви.