Бургомістр стиснув зуби.
— Хіба пан не здатен впоратися сам? — процідив він.
— Але ж, вашмосць, — винувато сказав Даманський, — в замку гармати. Ану ж коли драбам заманеться повправлятися у стрільбі?
— Не заманеться, — буркнув Шольц і, важко зітхнувши, закрив гаряче чоло долонею, — вони не стрілятимуть у тих, кого бережуть.
Начальник міської сторожі змовк, але не рушив з місця.
— Якщо це все, твоя милосте, то можеш іти, — стомлено сказав бургомістр.
— Ні, коли пан дозволить… Маю ще дещо сказати, в чому потребую панської підтримки.
Говорити Єжи Даманському раптом стало неймовірно важко. В горлі пересохло, мовби язик був посипаний перцем.
— Кажи, — бургомістр, здавалось, не помічав його потуг.
— Моя жона… коли дозволите… моя жона зникла.
Якуб Шольц звів на страждальця байдужі очі. З хвилину він намагався пригадати, про кого йдеться, а коли врешті згадав, то вперше за ранок усміхнувся.
— Не второпаю, чому ти вважав, що зможеш втримати таку красуню біля себе, — промовив бургомістр, — ці русинки мають вогонь замість серця. І коли він клекоче, закон для них — ніщо.
Начальник міської сторожі, вдавши, що не збагнув змісту сказаного, сердито виплюнув з рота не надто вправно підстрижені вуса, що настирливо туди лізли, і вже трохи впевненіше продовжив:
— Щодо цієї справи, коли зволите, я маю певні підозри щодо певної особи…
— Говори ясніше! Кого і в чому ти підозрюєш? — нетерпляче вставив Шольц.
— Одного молодого панича. Вашмосць надавали йому протекцію, — відповів Даманський, — себто маю на оці отого вар’ята, Збуя…
— Кого?
— Себастьяна, поета…
Бургомістр підвівся з-за столу і підійшов до вікна. Уздрівши там ворона, що спокійнісінько позирав на нього великим червоним оком, він позадкував від несподіванки, але одразу ж повернувся і кілька разів погрозливо махнув рукою в бік непроханого гостя. Птах, очевидно, мав би налякатись і щодуху кинутися геть, але натомість навіть не поворухнувся.
— Згинь, сатано, — прошипів бургомістр, але й це не подіяло.
Начальник міської сторожі двічі кашлянув, даючи зрозуміти, що і він нікуди не подівся.
— Якої ж підтримки ти хочеш? — перепитав Шольц, зачиняючи вікно.
— Цей убогий віршомаз спокусив мою дружину. Я прагну суду над ним! — шпарко вигукнув той.
Якуб Шольц зітхнув і гепнувся у своє крісло.
— Чого ж ти до мене прийшов? Іди до війта, — насупився бургомістр.
— Бо я не про той суд прошу вельможного пана, — пояснив Даманськй, — а про інший. Я старий жолнеж, і не пасує мені бабратися з паперами! Тож коли пан знає, де тепер цей зброднік Себастян, то нехай скаже мені, заради Христа, аби я зміг викликати його на герць. А де він, там і моя Катажина… Як із нею вчинити, ще не вирішив…
На останніх словах голос його затремтів.
— Якщо пан так певен у своїх підозрах… — почав Шольц, у якому нарешті прокинулось співчуття.
— О-о-о! — перебив його зраджений муж, — ще тоді, в бенкетній кам’яниці, на балю, я збагнув усе!.. Так, я цілковито певен! О-о-о!..
Схаменувшись, пан Даманський знову виплюнув з рота вуса і винувато опустив голову.
— Отже, пан цілком певен… — розмірковував бургомістр. — Значить, битися з Себастяном — то справа гонору. Але подалі від моїх очей, а потім — геть із міста!
— Тут, де рід Даманських вкрито такою ганьбою, мене ніщо не стримає, — скрушно відповів той.
— Більше тобі зарадити нічим не можу, — твердо сказав Шульц. — А де зараз Себастян і твоя перелюбниця, не знаю…
Бургомістр не договорив. До кабінету знову прослизнув слуга і повідомив, що його милість війт просять прийняти.
— Хай йому грець, — процідив бургомістр. — Заледве ж сьома!
— Я не заберу багато часу, — сказав новий гість з-за спини камердинера.
— А-а, Даманський, ви також тут? — додав він, зайшовши усередину. — Що ж, це до речі.
— І вам не спиться? — стомлено запитав господар.
— Де ж тут спатиметься, — відповів той, — все ніяк не йде з голови та різанина на Знесінні.
Бургомістр знесилено зітхнув. Проте війт звернувся до пана Єжи.
— Мій друже, — сказав він, — дозвольте запитати, чим ви плануєте зайнятись цього ранку?
— Хотів перевірити старий млин на Полтві, — знизав плечима той. — Кажуть, уночі там бачили якесь світло.
— Облиште. Те почекає…
Голос війта раптом став урочистим, як у дяка при службі: