Христоф ухопився за пояс, але, нічого там не знайшовши, тривожно роззирнувся довкола.
— Це шукаєш? — промовив один із козаків біля вогнища, підкинувши йому дорожню сумку.
Посланець рвучко ухопив її і, відкривши, зазирнув досередини. Лист бургомістра, на щастя, нікуди не зник.
— Слава Пречистій Діві! — полегшено зітхнув він.
— О, то ти наш чоловік! — майже в один голос вигукнули козаки.
— Ет, будь він хоч дідько рогатий, — сказав козак у дорогому вбранні, — коли рубав так бусурманів, то він мені брат.
— І стрілець добрий, — докинув хтось із трійці, — я таких мало бачив.
— Ходи до вогню, — запросив інший.
Кур’єр підвівся і, трохи похитуючись, приєднався до гурту. За ним слідом підійшов четвертий козак.
— Я Андрій Карбовник, соцький єго мосці князя Острозького, — сказав він Христофу, — це мої побратими. А як тебе величати?
Кур’єр назвав своє ім’я.
— Ми тут гуляємо полем, — промовив соцький, — полюємо на татарські чамбули. Геть знавісніли бусурмани.
— Орда стоїть під Меджибожем, — додав інший козак, назвавшись Семеном Будним, — кажуть, сам Девлет Гірей з ними. Того такі й хоробрі ці чорти.
— А ти, брате, куди прямуєш? — запитав третій, Семен Лис.
— Маю доручення від львівського бургомістра, вельможного пана Шульца, доставити прохання королю. Знаю, він буде в Острозі, — відповів посланець.
— То ти ляхам служиш? — холодно мовив четвертий, що назвався Микитою Бродником.
— Не ляхам, — якомога стриманіше відповів Христоф, — а місту.
— А чи багато в тому Львові руського люду? — поспіхом запитав Будний, щоб згладити розмову.
— Багато, але більше за мурами живе, — чесно сказав кур’єр.
— Діждуться колись панове ляхи, — не вгавав Бродник.
— Годі, — гримнув соцький, — діждуться, то й діждуться. Зараз про інші речі йдеться. Ти, Христофе, коли хочеш, тримайся нас. Так буде певніше. І ми твоєю поміччю не згордуємо, бо ти вправний вояк. Король буде в Острозі за три доби, до того часу й ми там опинимось. Бачиш, цей-от зарізяка, — тут він копнув чоботом полоненого, — розповів мені, що хан послав три тисячі війська, аби налякати князя. Спершу татари хочуть спалити Межирич, а потім і на Острог підуть. Отож завтра вирушаємо в Дубно, де стоїть моя сотня, а далі рушимо на поміч.
— Коли б твій король про це відав, то хутко підібгав би хвоста і чкурнув назад до Кракова, — сказав Будний, ледве стримуючи регіт. — Татари — не придворні. Догоджати не стануть.
— Може, варто попередити міщан, аби готувалися? — запитав Христоф.
— Ми вже відправили звістку, — сказав Лис.
— Хтось помчав туди? — допитувався кур'єр.
— Ні, брате, ми зробили це по-своєму, — відповів Карбовник. — Як саме — не мусиш знати. То давня наука. Краще з'їж кулешу і відпочинь. Знімай з вогню, Семене…
— Можемо податися в дорогу хоч зараз, — сказав кур'єр, — я готовий.
— Ще цієї ночі будемо пильнувати чужих вогнів у полі, — мовив соцький, заперечливо хитнувши головою, — вирушимо вдосвіта.
Коли споночіло, Бродник і соцький кудись зникли, а Лис, загасивши вогонь, заклав його купою дерну. Тим часом Будний спутав коней і наготувався стояти на чатах.
Христофу зовсім не хотілося спати, і він ладен був присягнути, що так і не стулив очей, аж раптом почув голос Карбовника:
— Прокидайся, брате. Вже Віз на небі перехилився. Нам час.
Чоловіки миттю вихопилися на коней і рвонули ще темним полем на схід, де потроху займалася заграва. Ближче до полудня вдалині зблиснула ріка Іква, а на її березі гостро зависочіли бастеї Дубна.
Могутня вежа стерегла в’їзд, а вартові вгорі пильнували кожного пішого чи кінного, купця, селянина чи шляхтича. Утім, вершники безперешкодно подолали дерев’яний міст, проминули сторожу і широкою брукованою вулицею виїхали на простору площу. Тут височіла ратуша, яку рівним квадратом оточували зо два десятка багатих кам’яниць.
Міщани привітно знімали шапки, бачачи козаків, а ті кивали у відповідь, гордо посміхаючись собі у вуса. Вочевидь, вони добре зналися між собою.
Поза площею, за глибоким ровом стояв замок. Власне, була це могутня і водночас мальовнича цитадель, що вростала грубезними стінами в землю. Куртини гостро сходились по кутах і виступали вперед, нагадуючи вістря списа. Під час облоги воно врізалося у вороже військо, і замкові стрільці могли надійно захищати будь-які підступи до мурів.
Все це одразу впало в око Христофу, викликавши захоплення таким задумом. Очевидно, князь добре знався на оборонному мистецтві.