Міст було опущено, а брама відчинена, і тільки окута залізом герса перешкоджала в’їздові. З-за неї визирало двоє бородатих вартових, які, впізнавши соцького, не мовили ні слова, і тільки один з них дзвінко свиснув, що було, видно, знаком підіймати решітку. Вона глухо застогнала і неквапно поповзла догори.
Вершники, пригнувши голови, просковзнули під нею і, проїхавши довгим пасажем, опинилися на подвір’ї. Тут було людно і гамірно, а численні екіпажі та ще не розсідлані коні свідчили, що в замку перебуває багато приїжджої шляхти.
Праворуч височів палац, стіни якого були гарно оздоблені кам’яною різьбою, довгими фризами і увінчані аттиком, котрий, щоправда, більше нагадував бойовий кренеляж. Вочевидь, таке його застосування зодчі аж ніяк не виключали.
Христоф і козаки спішились, наказавши двом пахолкам відвести коней до стайні.
За хвилину з палацу вийшов кремезний чолов’яга в плисовій шапці з пір’ям, барвистому жупані, підперезаному золотим поясом із шаблею при боці. Вгледівши прибулих, він одразу попрямував до них.
— Чолом тобі, Богдане! — привітався соцький, коли той наблизився.
— Чолом-чолом, Андрію! — радісно відповів той, розкриваючи свої широченні обійми. — Наш світлий князь передавав тобі спасибі. Казав, що жодної нагороди не пошкодує за таку справу.
— То встигнеться, — махнув рукою Карбовник, — про Межирич подбали?
— Аякже! Одразу ж уночі пішла туди Забрамна хоругва, — відповів Богдан.
— А де мої розбишаки? — запитав сотник.
— Гостяться в челядній, — відповів той, — але не турбуйся. Казали, доки пан соцький не дозволить, питимуть іно квас та воду.
— Добре, — Андрій вдоволено засміявся. — Звели, Богдане, і нас нагодувати, та чимдуж, бо ще сьогодні хочу податися до Межирича.
— Коли пан дозволить запитати, — озвався Христоф. — Чи тут перебуває його милість, князь Острозький?
— Тут, — кивнув шляхтич, — пан має справу до князя?
— Мене звати Христоф, я кур’єр вельможного Якуба Шольца, бургомістра Львова, — представився той. — Маю листа особисто його княжій милості від каштеляна Високого Замку, Сильвестра Білоскорського.
Богдан спохмурнів і перевів погляд на Карбовника.
— Можеш бути певен, — кивнув той, — ручаюся за нього.
— Я не наполягаю на аудієнції, — знову промовив кур’єр, — нехай пан сам передасть листа єгомосці.
Христоф дістав послання від Білоскорського і простягнув його шляхтичеві. Той узяв уже з добрішим поглядом і навіть перепросив за свою мимовільну негостинність.
— Не сердься на нього, — тихо сказав Андрій по дорозі до палацу, — він береже князя, як зіницю ока, а тебе бачить уперше. Не одного підісланого до його милості вбивцю задушив своїми руками цей Богдан Сусло.
Під обід подали кусні запеченого м’яса, борщ та горохову кашу, а також вудженину, рибу, начинену грибами, сир, а до нього — діжечку пива. Пообідавши, козаки попрямували у двір. Христоф хотів був податися слідом, але крайчий, що прислуговував біля столу, пошепки попросив його йти за ним. Мовчки вони піднялися на другий поверх, де за дверима, оздобленими сріблом та перламутром, відкрилася розкішна зала. Підлога була мощена кольоровими взірцями.
Стіни прикрашали величезні гобелени, демонструючі переможні битви з тевтонцями, татарами і московитами. В полководцях, що немилосердно рубали ворогів, проглядалися постаті славетних мужів з роду Острозьких: князя Федора, Костянтина, Іллі та теперішнього, наймогутнішого серед них, Василя-Костянтина.
Поміж розкоші примхливих італійських меблів, оздоблених тонкою різьбою, коштовним камінням та слоновою кісткою, погляд раптом падав на дві старовинні скрині, щедро покриті помутнілим золотом. Пам’ятали вони, либонь, ще часи Гедиміна, а може, й короля Данила і надавали всьому простору несподіваної суворості та величі.
У ніші, в кутку, була велетенська кахляна піч, збудована у формі дзвіниці. Знизу й догори її прикрашали ліплені парсуни, кожна з яких мала свій настрій. І якщо нижні страждали від туги та розпачу, то верхні сяяли щастям і випромінювали благодать. Нарешті, над усіма височіли янголи, завершуючи собою цей німий вертеп.
Крайчий, однак, не дозволив довго милуватись, знаком запросивши іти далі. Нова зала, в якій слуга залишив кур’єра наодинці, мабуть, була особливою гордістю господаря замку. На коштовних килимах, що затуляли холодні стіни, висіла різноманітна зброя. Старовинні мечі з діамантами на руків’ях, щити, позолочені шоломи. Срібні гаківниці, півгаки, арабські вогняні труби, іспанські аркебузи та московські пищалі. На чільному місці знаходились прекрасні мушкети роботи ліонських майстрів, оздоблені перламутром та золотою лускою. А також турецькі і козацькі шаблі, сайгаки, кинджали, кольчуги і шишаки.