— Ваша милосте, я не гаятиму часу, — коротко відповів сотник.
— Заждіть, — зупинив його Острозький. — На згадку про нашу зустріч прийміть від мене цей дарунок.
Він простягнув йому один з тих майстерно зроблених мушкетів, що так зачарували стрілецьке око гостя. Після цього князь побажав йому доброї дороги і вийшов із зали.
Посланець також не забарився і, з приємністю стискаючи нову зброю, подався за слугою, що його супроводив.
У дворі до нього поспіхом підійшов кремезний чоловічок з червоним заклопотаним обличчям. Уважно роззирнувши Христофа, він назвався замковим підскарбієм і простягнув йому невелику грамоту. Розгорнувши її, той радо засяяв, хоч усіляко й намагався стриматись. Князь дарував йому десять дукатів, отже, тут було не до скромності.
— Пан бажає отримати все зараз? — запитав підскарбій, осудливо споглядаючи таке грошолюбство.
— Ні, — поміркувавши відповів кур’єр, — як повернуся.
Чоловік уклонився, але одразу ж перепитав:
— Даруйте, а якщо… вас уб’ють?
— Тоді пошліть мені на тамтий світ, — сказав Христоф, — бо я не збираюся втрачати такий скарб.
З цими словами він гучно реготнув і вирушив до казарми стрільців, що знаходилась неподалік брами. Ті, на продив, вже були готові і лише чекали свого сотника, аби вирушати в дорогу. Добірне й мовчазне військо скочило на коней і рівною вервечкою подалося до Межирича.
Розділ VII
Десь опівночі із долини почулося валування собак. Воно ставало дедалі гучніше, а вже за годину в темряві забовваніли обриси мурів та сторожові вогні. Коней притримали і пустили повільним кроком. Здавалося, саме від того Домінік відчув усю важкість своєї втоми. Вона каменем лягла на його плечі і притисла до самої кінської гриви.
Хтось нещадно ткнув його канчуком попід ребра.
— Збадьорись, Людвисаре! — зареготав у темряві Іштван. — Ще трохи — і спочинеш.
— Що за місто попереду? — запитав Гепнер, вирівнюючись у сідлі.
— Унгвар, — відповів той, — ми ненадовго зупинимось у передмісті, а потім рушимо далі.
— Куди?
— Побачиш… Стережіть його, бевзі! — гукнув він песиголовцям. — Бо як ще раз утече, я з вас шкуру здеру!
Ті так притисли бранця зусібіч, що він аж відчув сморід брудної спітнілої шерсті.
Подолавши так ще з півмилі, вони зупинилися біля одинокої корчми, що по-злодійськи блимала двома підсліпуватими віконцями. Поруч заблискотіла річка, і частина вершників подалися напувати коней. Решта разом з Іштваном, що тримав за лікоть зв’язаного Домініка, зайшли досередини.
Спершу здалося, наче там не було нікого, крім чотирьох московських купців, що, заливаючись горілкою, вправлялися у лихослів’ї. Але з темного кутка раптом вийшов чоловік у рясі.
— Вітаю вас, отче, — промовив Іштван, — радий, що нам вдалося зустрітись у домовленому місці.
— Авжеж, — відповів служитель церкви, в якому Гепнер упізнав єпископа Лібера, — хоч у мої літа вже стільки не їздять верхи.
Усі троє сіли за стіл, і заспаний корчмар, що випхався невідь-звідки, поставив перед ними кухлі з вином.
— Пий, Домініку, — штовхнув його мадяр, — це додасть тобі снаги.
Той не змусив просити себе двічі і, вхопивши кухля, жадібно перехилив усе до краплі. Стало й справді трохи краще.
Єпископ та Іштван мовчки перезирнулися. Лібер звернувся до мадяра:
— Як здоров’я єгомосці князя Острозького? Вам удалось отримати аудієнцію?
— Вдалося, — відповів той, — князь почувається добре. Так само, як і чарівна Софія Єлецька, що вже перебуває під його опікою.
Гепнер стрепенувся, проте співрозмовники, здавалось, цього не помітили.
— Я чув, однак, що султанський пес, кримський хан, стоїть з ордою під Меджибожем і вимагає віддати дівчину туркам, — зазначив єпископ.
— Не хвилюйтеся, отче, — з усмішкою відповів Іштван, — я вірю в княжу мудрість. Він зуміє передати її графу Другету. До речі, як почувається його світлість?
— Граф також здоровий. Чекає на вас у Невицькому ще цієї ночі, — сказав Лібер.
— Ви з нами, ваше преосвященство?
— Я вдосвіта вирушаю назад, до Лемберга. Там ще досі не завершено справу однієї єретички, — тут єпископ холодно глянув на Домініка.
Той відповів йому поглядом, сповненим презирства і ненависті.
— Ну от, мій друже Людвисаре, — лагідно мовив угорець, — невдовзі справа буде тільки за тобою. У Невицькому вже готова для тебе майстерня, і найкращі помічники допоможуть тобі втілити в життя задум великого майстра. Ти сотвориш нам ту пекельну зброю.