Трохи почекавши, Гепнер підійшов до вікна і обережно визирнув униз. Темно було, хоч у око стрель. Місяць десь забарився, а поодинокі вогні біля мурів слабенько розсіювали морок…
Уранці зайшла Юстина, знову принісши хліб та сир. Двоє вартових і цього разу застовбичили біля дверей, недобре поглядаючи на Домініка.
— Чого оці не йдуть? — кивнув Гепнер на вартових.
— їм наказано пильнувати вас, — пояснила вона, прибираючи крихти зі столу, — до того ж я тут ненадовго.
— Боїшся мене? — запитав Людвисар, перехопивши її погляд.
— Ні, не боюся, — несподівано твердо відповіла вона.
— А хотіла б залишитись зі мною? — допитувався чоловік.
Рум’янець густо залив щоки дівчини.
— Чого ж я маю хотіти? Не хочу, — сказала вона.
— Тоді чому втретє витираєш стіл? Хіба він недостатньо чистий? — безжально мовив Домінік.
Дівчина швидко прибрала руки, мовби торкнулась гарячого заліза.
— Годі! Ходімо! — загарчали вартові.
Але цього разу Юстина зовсім не поспішала за ними.
— Коли ти прийдеш знову? — шепнув Домінік.
— Увечері, — хутко відповіла вона.
— А зможеш прийти раніше? — не вгавав Домінік. — Тут жахливо самотньо. Принеси хоча б Євангеліє… Зможеш? — Він спрямував на неї погляд, сповнений туги.
— Гаразд…
Вона попрямувала до виходу, і мадяри, востаннє зиркнувши на Гепнера, подалися слідом, замкнувши за собою двері.
Запала цілковита тиша. Тільки з двору долинали звуки звичайної побутової метушні. Домінік укотре визирнув за вікно, оцінюючи відстань до найближчої опори. Ліктів за двадцять тягнувся мур, але що з того, коли там його схопить сторожа? Навіть якщо вдасться якимось дивом туди дістатись.
Може, напасти на варту, коли вони наступного разу зайдуть? Це здалося більш імовірним. Бранець кинувся до скрині, сподіваючись знайти там хоч щось, подібне на зброю. Утім, там було лише старе ганчір’я і рештки розбитого посуду.
Розізлений таким невезінням, Гепнер щосили довбонув по скрині ногою, від чого та остаточно розпалася.
Не вгамувавши люті, Домінік почав міряти швидкими кроками свою в’язницю, аж поки втома взяла своє. Він сперся на підвіконня і знову почав споглядати замкові стіни та подвір’я. Долоня намацала клапоть шерсті. Людвисар гидливо здмухнув його донизу, відчувши водночас заздрість до того, хто міг отак легко метнутися з вікна. Коли 6 він мав такі самі знання!..
Хоча ні, кинутися він може. Одним порухом покласти край усім поневірянням. І тоді нехай видобувають таємниці з його розтрощеної макітри. Домінік щосили вчепився долонями в кам’яну опору, і хтозна, що б сталося за мить, якби у дверях саме не клацнув замок.
Озирнувшись, побачив на порозі незнайомку в простій сірій сукні. На грудях її блищало срібне розп’яття, а в руках вона тримала книгу, очевидно, Євангеліє.
— Ось те, що ви просили, — сказала жінка замість привітання, простягнувши в’язневі книгу.
Гепнер наблизився до жінки.
— Даруйте, пані, я прохав служницю… Я зовсім не мав на думці завдавати клопоту вам, ясновельможна…
— Графиня Другет, — додала гостя з ледь помітною усмішкою, — але порятунок душі — це зовсім не клопіт, запевняю. Мені невідомо, за яку провину покарано вас людським судом, але пам’ятаймо про Суд Божий, який буде єдино справедливим…
В’язень схилив голову зі смиренністю. Коли ж посмів підвести погляд, вона дивилася на нього з суворою жалістю, як дивляться святі з образів. Обличчя мала бліде та схудле, проте не позбавлене краси. Очевидно, ще не так давно графиня була досить вродливою.
— Укріплюйте дух, а про тіло менше дбайте, — продовжила вона, мимохідь глянувши на пляму від вина в Гепнера на рукаві.
— Атож, дух мій слабне… — розпачливо кинувся бранець перед нею на коліна.
Від несподіванки графиня розгубилась.
— О, не лякайтесь, благаю! — він молитовно склав руки. — Ви — єдиний промінчик у гріховній темряві, що оповила мою душу. Дозвольте, — Гепнер зашепотів пристрасно, — торкнутись вашого розп’яття… Може, це востаннє…
Це начебто природне прохання викликало густий рум’янець на щоках графині. Вона уклякла на місці, дивуючись глибині його каяття.
Жінка схилилась над ним.
— Нехай благословлять вас небеса, — Гепнер потягнувся до розп’яття тремтячими вустами.
Поцілунок втрапив на туго затягнені груди, змусивши графиню відсахнутись і скрикнути, як від болю. У ту ж мить заскочив вартовий, щосили вперіщив його по голові, ставши між ними кам’яною стіною.
Двері знову зачинились. Домінік лежав посеред в’язниці й очутився лиш тоді, коли Юстина принесла вечерю. Сівши на стілець, Гепнер мовчки втупився у вікно, не зважаючи на дівчину. Схоже, це її трохи образило, служниця прикусила губу.