— Пані графиня веліла запитати, як пан почувається, — сказала дівчина стишено.
Домінік торкнувся голови, де волосся злиплось від крові.
— Дякувати цим псам… — сказав він, люто глипнувши на двері.
Юстина дістала хустинку і, змочивши її водою, подала бранцеві.
— Хай благословить тебе Господь, — вдячно усміхнувся Гепнер, прикладаючи хустинку до рани.
Не дочекавшись від нього більше ані слова, Юстина спробувала запалити свічку. Кресало її знову не слухалось, але Домінік цього разу не взявся допомагати. Облишивши марні зусилля, дівчина вклонилась і вийшла.
Дні тяглись одноманітно, доводячи в’язня до шаленства. Думки про самогубство змінювались божевільними планами втечі, уриваючись гарячими молитвами.
Юстина щоразу заставала Гепнера в похмурому настрої. Він часом жалівся їй на свої лиха, а якось заждав, щоб розказала про себе. І вона розповіла, що рано зосталася сиротою та потрапила в монастир біля Мункача. Там її одного разу побачила графиня Другет і забрала до себе на службу. Проте життя в замку було не набагато легше, ніж у монастирі, бо графиня виявилась затятішою католичкою, аніж настоятелька. Тільки світу трохи більше видно, бо коли-не-коли господиня відпустить на ярмарок у Невицьке або ж пошле за чимось для себе.
Їхні розмови завершувались здебільшого тоді, коли вартовим уривався терпець і вони, роззявивши пащеки, починали волати про те, що годі молоти язиком, бо вже всі мухи виздихали з нудьги.
Якогось дня вранці Домінікові дозволили вийти назовні. Його провели довгими спіральними сходами донизу, де була похмура комендантська зала, а звідти, через важкі ковані двері, на подвір’я. У дворі на нього чекав граф Другет. Зважаючи на досить ранню пору, він, схоже, був тверезий.
Придивившись уважніше, Домінік виснував, що граф почувається доволі паскудно. Чоло рясно зросив піт, спухлі поросячі очиці ледве прозирали на світ, а з рота відгонило перегаром, що могло звалити й коня.
— Я хочу, аби ви глянули на майстерню, — ледве володаючи язиком, сказав Другет. — Невдовзі там ви розпочнете роботу.
Майстерня прилягала до північної стіни, міцно її підпираючи, і, в разі небезпеки, була надійною опорою для захисників. Усередині містилася велетенська піч і здоровенні міхи. Поряд лежали розмаїті форми та інструменти. За ними — незліченна кількість обручів, дуг та гаків, дбайливо складених та припасованих одне до одного.
Товстезну стіну прошивало кілька бійниць, над якими були підняті дерев’яні заслони та одне-єдине прорубане вікно, що виходило на замковий двір. Під ним зібралося троє кремезних бороданів у старих затертих робах.
— Це ваші помічники, — промовив граф, важко сідаючи на лаву, — кожен з них матиме за щастя… ох, трясця ж його матері, як пече усередині… що я хотів сказати?.. Пусте… Ласло, де ти, сучий сину? — гаркнув він у відчинені двері.
Домінік обережно підступив до нього.
— Бачу, ви дуже страждаєте, мій пане, — сказав бранець.
— Ет, — відмахнувся той, — щоранку те саме… Мені потрібен повний кухоль з моєї «прогулянкової» діжки, та й по всьому…
— Вино загасить вогонь у животі, але не розжене з голови туман і не поверне ясність розуму, — заперечив Гепнер. — Коли дозволите, я допоможу вашій милості, бо знаю кращі ліки.
— Он як, — граф із підозрою покосувався на нього. — Що за ліки?
— Веліть прислати сюди когось із кухні, — попросив Домінік.
У відповідь той криво усміхнувся, але все ж подав знак. За кілька хвилин до майстерні зайшла огрядна молодиця і, глипнувши на присутніх переляканими очима, низько схилилась перед графом. Той слабким жестом показав на Гепнера.
— Це ти вділяєш сир в’язневі, що сидить у вежі? — несподівано запитав Людвисар.
Кухарка, перелякавшись ще більше, мовчки глипнула на графа, але Другет сам від подиву розтулив рота.
— Відповідай! — гримнув Домінік.
— Я, ваша милосте… — розгублено сказала та.
— Отже, ти гадаєш, що той чоловік — безтілесний дух? — продовжив Гепнер. — Хоча навіть духи їдять більше ніж бідоласі приносять.
— Бачить Бог, паночку любий, — заголосила молодиця, — я вділяю стільки, скільки веліла мені ясна графиня…
Сльози покотилися по її буряковому виду, аж Домінік мусив знову гаркнути, щоб вона змовкла. Подіяло це не одразу, бо, очевидно, в її огрядному тілі десь таїлася чимала діжка з ропою. Коли ж у майстерні нарешті запанувала тиша, Гепнер і сам був не радий своїй витівці і, винувато оглянувши присутніх, підкликав жінку до себе. Та боязко підійшла.