Трохи пошкрібши себе по підборіддю, він отишено зашепотів їй щось на вухо, від чого та спершу пирснула зо сміху, а потім скривилася з відрази.
— Мерщій! — додав той уголос. — Щоб зараз же принесла.
Молодиця чкурнула із завзяттям, якого від неї годі було чекати. Невдовзі вона повернулась, розчервонівшись, як призахідне сонце, несучи в руках чималий глиняний кухоль. Узявши його, Домінік звернувся до графа:
— Дозвольте, пане графе, запропонувати вам те, що одразу поверне бадьорість. Я лиш додам сюди останню складову.
Він, ніби штукар, дістав із рукава малесенький мішечок і, розв’язавши його, добув звідти дрібку якогось попелу. Дбайливо зібравши його на долоні, лікар сипнув у кухоль. Звідти спершу долинуло люте шипіння, а потім піднялася хмара білого смердючого диму.
Коли він розвіявся, Гепнер люб’язно простягнув кухоль Другету. Однак той злякано замахав руками, даючи зрозуміти, що зроду не питиме це чаклунське зілля.
— Мій пане, — звернувся до нього лікар, — моє життя — у ваших руках. Тож чи хотів би я, давши вам отруту, заслужити й собі передчасну смерть? Щире і єдине моє бажання — принести вашмосці полегшення, а собі — трохи панської милості. Мої ліки не один раз проганяли таку недугу…
— Спочатку випий сам, — прохрипів той.
— Вони нашкодять, якщо тіло здорове, — спробував заперечити бранець.
— Пий, інакше не вийдеш звідси живим! — заверещав господар замку, ще дужче залившись потом.
Солдати оголили шаблі й ступили наперед.
— Гаразд, — Гепнер зблід і, важко зітхнувши, підніс кухоль до рота.
Після ковтка його писок перекосився з огиди, ставши схожим на лиху карнавальну маску, якими відганяють злих духів десь у Венеції. Далі щось забулькотіло в його череві, і Домінік мусив ухопитись за стіну, аби не впасти.
— З Божою милістю, пане граф, — простогнав він, — тепер ви…
Той недовірливо узяв кухоль, чекаючи, що в’язня от-от розірве на шматки. Коли ж цього не сталося, він боязко зазирнув досередини.
— Пан буде мені вдячний, — сказав лікар, — це надовго прожене ваших демонів.
Останнє, видно, таки справило враження, бо, закривши пальцями носа, Другет залпом перехилив усе в роззявлену пельку.
Наступної миті бідолаху графа затрясло, як у пропасниці. Беркицьнувшись з лави на землю, він, однак, відразу схопився на ноги і з жахливим воланням став метатися з кутка в куток, як біснуватий. Під кінець він уже готовий був дертися на стіну і навіть пролізти крізь бійницю назовні, ризикуючи при цьому безнадійно застрягти.
На щастя, графа вчасно покинули сили, і він гепнувся на підлогу, так і не здійснивши свого зухвалого наміру.
Минуло добрих чверть години, а господар замку так і не подав жодних ознак життя. Він лежав горілиць, спрямувавши порожній погляд кудись у стелю і ніби з байдужістю розглядав ще свіжі, грубо обтесані балки.
— Собако! — кинулись до нього мадяри. Людвисар відчув на шиї та плечах наче залізні обценьки. — Ти його струїв, собако! Смерть тобі!
— Сюди його! — гаркнув хтось, змахнувши зі свистом шаблею.
Домініка потягли до широкого ковадла і звалили грудьми донизу. Чиїсь руки задерли комір сорочки, оголивши шию. Ще мить, і йому б кінець, аж раптом граф Другет прийшов до тями.
— Руки геть від нього, падлюки… — голос його був кволим і свистячим, як у напівздохлого цапа, а сам він і далі лежав горілиць, тому солдати спочатку вирішили, що це їм почулося. Утім, коли шабля знов нависла над Гепнером, граф сперся на лікті і прохрипів:
— Геть, падлюки…
Розворохоблена варта нарешті дала спокій бранцеві. Другет поволі зводився на ноги, але складалося враження, що це був зовсім не той граф: обличчя його осяяла щаслива гримаса, а рухи поволі набули гнучкості й зграбності.
Натомість Гепнер виглядав тепер, як побитий пес, мовби в якусь мить вони помінялись ролями.
— Хай мене грім поб’є! Щоб я здох! — радів господар замку, виказуючи чудове самопочуття. — Цей чоловік — не просто майстер! Він чарівник! Ласло, ану хутко вина!..
— Коли дозволите… — озвався Домінік.
— Так, мій дорогий цілителю, — граф по-дружньому взяв його за плечі.
— Я раджу вам відмовитись від цього трунку, — сказав лікар.
— Назавжди? — злякано перепитав Другет.
— Хоча 6 на якийсь час, — відповів Гепнер, — інакше недуга повернеться.
— Що ж, коли так, — рішуче мовив граф, — то нехай цей дурень Ласло котиться під три чорти! Разом зі своє діжкою…