Як тільки сплав був готовий, його миттю залили в яму, під глиняний кожух. Минуло дві доби, аж поки Людвисар наважився врешті розколоти глину і показати всім своє творіння.
Дзвін удався на славу — гарний та співучий. Його освятили і повісили на дзвіницю замість старого. Того ж дня він сповістив замковий люд про вечірню.
Яким же було загальне здивування, коли на службу не прийшла, як завжди, графиня Другет. Згодом прибіг переляканий слуга і повідомив, що пані впала з коня і лежить без пам’яті. Коли Домінік, що зголосився її оглянути, нахилився до блідих і знекровлених вуст, то почув слабкий і водночас гарячий шепіт:
— Вогонь… у моєму серці…
Розділ VIII
Кур’єр львівського магістрату, їдучи попереду сотні стрільців, почувався якнайкраще. Так, ніби він прямував не на герць, а на веселі лови чи на гучну забаву. В руці він радісно стискав подарований єгомосцю мушкет, що сам по собі вартував півмаєтку, а в голові солодким лоєм розливались думки про вготовану для нього нагороду, що лишилася в Дубні.
Природа, здавалось, щиросердо за нього раділа: літнє сонце щедро поливало його і разом увесь світ Божий теплим непекучим промінням, а легкий вітерець створював прохолоду.
Дорога з поля стрибнула в сосновий ліс, де зробилась рудою від опалої хвої, а часом іржавою, мов стара підкова.
Тут посланець бургомістра під спів птахів подумав, що непогано було б, повернувшись до Львова, купити млин або тартак де-небудь над Полтвою. А ще краще — чимале поле. Тоді найняти управителя і без клопоту доживати віку, рахуючи прибуток та по неділях відвідуючи стрілецьке братство.
У цю мить двоє розвідників, що з’явилися на дорозі, його навіть роздратували. Вирушивши попереду своєї сотні, вони тепер поспіхом поверталися, несучи якусь звістку. Христоф наказав усім зупинитись. Що, в біса, могло статися, коли йому так добре думається?
— Що сталося? — запитав він, після того як розвідники з ним порівнялись.
— Вашмосць, — витираючи шапкою спітніле чоло, промовив один. — За дві милі звідси стоїть татарський чамбул. Зо дві сотні вершників… А з ним — ще десяток турків.
— Випередили нас, — кур’єр зціпив зуби. — Але як вони опинились на цій дорозі?
— Не відаю, вашмосць… Мали б іти мультянським шляхом з півдня, — погодився стрілець.
— Мабуть, головні сили справді тудою йдуть, — міркував Христоф, — а ці чомусь притаїлися тут. Можливо, навіть бачили козаків Карбовника, але не напали.
— Не вміють бусурмани битися в лісі, а тільки в полі, — докинув хтось.
— Не в тому річ, — мовив кур’єр, — вони й не хотіли битви. Мають, либонь, інше завдання… А що робили там турки? — запитав він у розвідників.
— Сиділи собі хто на возі, а хто деінде, — знизали плечима ті.
— На возі? — зацікавився Христоф. — Отже, був ще й віз?
Ті закивали у відповідь.
— А на нім — копиця сіна, — додали вони.
— Може, турки обозні? — знову припустив хтось.
— Не говори дурниць, — заперечив кур’єр, — турки обозні в татар? І навіщо їм сіно, коли довкола повно свіжої паші для коней?
— Може, під сіном що інше? — думала ледь не вся сотня.
Христоф погодився:
— Не інакше, панове браття… Не інакше… А що за бидло в той віз упряжене? — допитувався він у прибулих. — Невже коні?
— Ні, вашмосць, — була відповідь, — воли.
— Щоб я пропав! — ляснув себе по чолі кур’єр. — Агов, браття, хто добре знає цю дорогу?
Кілька чоловік вийшли наперед.
— Ану, скажіть мені, — звернувся він до них, — чи виводить цей шлях на який-небудь широкий пагорб, щоб Межирич було видно, як на долоні?
Стрільці одностайно закивали, наперебій пояснюючи, що тут за три-чотири милі якраз є таке місце.
Христоф засяяв на радощах. Було видно, що його здогад підтверджується.
— Десятники, до мене! — наказав він.
Старшина миттю збіглася. Обвівши їх поглядом, кур’єр натхненно мовив:
— Ось що ми зробимо: нехай сім десятків віддадуть мушкети решті, а ті простують назад у поле і, сховавши коней у траві, самі також причаяться. Данило!
З гурту вийшов невисокий, але кремезний чоловік.
— Очолиш їх. Коли побачиш татар, стріляй на смерть. Жоден не повинен врятуватися, — наказав йому Христоф.