— Так, — вичавив із себе бургомістр.
Листя вгорі раптом зашелестіло, і великі краплини холодного нічного дощу вперіщили їх по обличчях.
— Ходімо звідси, — благально мовив Шольц, — на мені тільки сорочка.
Єпископ накинув на голову каптур, і вони вийшли з кладовища тією ж дорогою, якою сюди прийшли. Тим часом гроза ставала дедалі сильнішою, і коли вони дісталися карети, то вже потопали в багнюці.
— Тобі є де сховатися, сину мій? — запитав у могильника єпископ.
— За мене не турбуйтесь, ваше преосвященство, — відповів той, — у мене тут халабуда недалечко — до ранку перечекаю…
— Тоді прощавай і на ось…
Він простягнув могильнику декілька монет.
— Що ви, — зам’явся той. — Його преосвященство такі щедрі…
Бургомістр прикусив губу і вліз у карету, єпископ за ним. Вони були схожі тепер на двох промоклих псів, що скоса поглядали один на одного. Карета важко рушила і повільно поповзла, немов великий слимак. Коні надриваючись тягли її по розмоклій глині, ледь не чиркаючи мордами об землю. Лише п’ятеро охоронців в усміхнених шоломах, здавалось, не зважали на погоду. Їхні коні терпляче місили копитами грязюку, ідучи обабіч карети, можливо, щиро співчуваючи запряженим у неї товаришам. Хоч було ще темно і, з огляду на грозу, світання мало настати ще нескоро, охоронці вже відчинили браму і опустили підйомний міст. Четверо вершників повернули і рушили назад до передмістя, а карета загуркотіла на мостових дошках. Підозріливо вдивляючись у візника, двоє ціпаків загородили їм дорогу. Один підійшов до дверцят і різко їх відчинив. Назустріч йому Лібер тицьнув руку з перстнем, і той миттю її поцілував. Навіть промоклий як пес у місті єпископ мав неабияку владу.
— Пропусти! — вигукнув вартовий іншому, шанобливо зачиняючи дверцята.
Карета в’їхала в місто. Біля конюшні бургомістр кивнув на прощання єпископу і ступив на підніжку.
— Стривайте, — зупинив його Лібер. — Я точно знаю, що ви впізнали тих двох. Ви не повинні чинити опір церковному правосуддю!
Шольц не відповів. Тут, у місті, він почувався впевненіше і мовчки дивився в очі Ліберу.
— Відьму треба спалити, а єретика…
— Прощавайте, отче, — перебив бургомістр.
Раптова думка сяйнула в голові Шольца.
— Ваше преосвященство! — вигукнув він із дивною радістю в голосі. — Я гадаю, що ми повинні знати думку короля…
Лібер перемінився на обличчі.
— До чого тут король? — докинув спогорда він.
— Але ж ви не верховний суддя, отче, — упевнено мовив бургомістр, ступивши нарешті на бруківку, — його величність може й не схвалити рішення.
— Та жінка — відьма! — відрізав єпископ, висунувши голову з карети.
— Я віддам її під суд тільки з наказу короля, — різко промовив Шольц і попрямував Ринком.
Гроза стихала… Поступово ставало світліше, а вгорі, поміж шматками чорних хмар, виднілися клаптики сірого неба. Бургомістр підійшов до будинку, в якому так чудово розпочалася ніч, що так кепсько для нього закінчилася. Якуб Шольц кілька разів грюкнув у двері, мовчки проминув слугу, збіг нагору і зачинився у своєму кабінеті.
Розділ IV
Ближче до полудня небо над містом повністю прояснилось. Бруківка швидко висохла, лише численні калюжі досі виблискували на сонці. Ринок жив повсякденним життям: в усі голоси і на всіх мовах кричали купці, ремісники та жебраки і ті, хто їх намагався перекричати. Чувся вереск свиней, яким на Ринку була відведена невелика загорода, однак у своїй меншості вони галасливістю не поступалися більшості.
У передмісті було тихіше, хоч у кожному домі теж панувала метушня.
Господині готували обід, а чоловіки в цю пору переджнив’я лагодили підводи, лаштували комори для зерна, місце для соломи, а ще багато-багато інших турбот було в простого люду…
Дороги не були тут вимощені каменем, і земля вільно дихала, віддаючи вологу повітрю і полегшуючи полуденну спеку. Трави, кущі і дерева, натішившись за ніч дощем, тепер купалися в сонячному промінні і цвіли життям, наче сам Бог голубив їх у долонях.
Ніхто не звернув особливої уваги на одинокого вершника, що промчав галопом по сирій дорозі, то минаючи дзеркальні калюжі, то розбиваючи їх на тисячі блискучих бризок. Лише гуси, що бабрались посеред дороги, з криком кинулися геть з-під копит коня, а за мить вже проводжали подорожнього одностайним ґелґотінням, витягуючи йому вслід довгі гнучкі шиї.
Біля в’їзду в місто вершник спішився, ведучи коня за собою через безладну людську метушню, що, як завжди, панувала тут о цій порі.