— А що ж ті сім десятків? — допитувалась старшина.
— Шаблі з піхов і за мною! — відповів сотник. — Наскочимо зненацька на бусурманів. Скільки зможемо, вб’ємо, а потім щодуху кинемось навтьоки, аби вони погналися слідом. Виведемо їх у поле просто під кулі. Потім повернемось і схопимо турків. Чи все зрозуміли, панове?
— Так, вашмосць, — відповіли десятники.
Стрільці миттю розділилися, і кур’єру не довелося зволікати.
Підійти вдалося непомітно. Чамбул понуро брів слідом за возом, який і справді тягла пара волів. Поряд із ними на дорозі тіснилася четвірка коней, впряжених у щось важке, сховане під рядно від стороннього ока. Христоф витягнув шию, ризикуючи виказати засідку.
— Гавбиця, — прошепотів він, — турки — гармаші. А під тим сіном, либонь, ядра і порох. Ось для чого їм воли! Яка удача, щоб я пропав…
Стрільці впали на татар, як шуліки на курчат, змусивши тих безпорадно метатися на дорозі. Їх нещадно рубали, спихали на землю і топтали кіньми, аж доки ті не зауважили, що нападників набагато менше. Розлючені такою нахабністю, степовики перейшли у наступ, але Христоф і не думав оборонятися. Скинувши вгору закривавлену шаблю, він заволав на всю горлянку, вміло вдаючи страх і розпач:
— Ой, леле! Браття! Не знав я, що їх так багацько! Рятуйтеся, хто може!..
Для певності хитрюга, вибалушивши очі, першим кинувся тікати в бік поля. Решта стрільців подалися за ним, виконуючи якнайпильніше цей наказ. Не збираючись дарувати їм смерті численних побратимів, татари кинулись навздогін. Але як тільки ліс закінчився, їхні кривдники несподівано розділились, а навпроти, мов польові духи, з трави повстали тридцять вершників з націленими мушкетами і, зачекавши, доки степовики опиняться ближче, злагоджено гримнули пострілами. Одразу ж з-за спини кожен дістав другий мушкет, а вистреливши з нього — третій. Татар зосталася жменька, але й ті не врятувались. З обох боків знову наскочили рубаки Христофа, що хвилину тому тікали, і спокійнісінько завершили справу.
Стрільці не тямились від радощів. Троє, щоправда, загинули, ще з десяток були поранені, але ж стількох татар поклали! Водномить дужі голоси вигукнули хвалу сотникові.
— Ну ж бо, ну ж бо, — підганяв їх той, — вертаємось до лісу, по здобич.
Турки, очікуючи на повернення свого охоронного чамбулу, сиділи на тому ж місці. Помітивши попереду острозьку барву, схопилися за зброю, але одразу ж її й склали. Опір і справді був марним.
Христоф підійшов до воза і глибоко занурив руку в сіно.
Намацавши там холодні чавунні ядра, він задоволено посміхнувся. З іншого боку були заховані діжки, в яких везли порох.
Трохи перепочивши, сотня зі своєю здобиччю та полоненими рушила далі дорогою. Невдовзі попереду справді вигулькнув розлогий пагорб, звідки чудово проглядався Межирич і передмістя, що вже курилося чорним димом. Татари вештались поміж хатами, шукаючи будь-що вартісне чи їстівне. Поодаль півколом тягнувся табір, де готувалася облога.
— От і зрадило нас щастя, — розпачливо сказав Данило, споглядаючи всю цю невеселу картину, — не встигли ми до міста раніше татар. Як тепер допоможемо?
Христоф мовчав. Вони й справді опинилися в скрутному становищі. Князь Острозький покладав на стрільців неабияку надію, а тепер, якщо татари їх помітять, то вся сотня пропаде ні за цапову душу. За цих обставин радість переповнювала тільки полонених турків, від чого ті мерзенно посміхалися у свої чорнющі вуса.
— Ану, роздягніть цих сучих синів, — несподівано наказав кур’єр.
Стрільці, однак, тільки здивовано на нього зиркнули.
— Роздягніть цих антихристів, — повторив він, — вдягнемось у їхню барву, і хтозна, можливо, Господньої ласки нам і надалі не забракне.
Вояки миттю повеселішали, готові, вочевидь, вдруге покластися на відчайдушність та сміливість свого очільника. Доки одні здирали з полонених кунтуші і чоботи, іншим Христоф наказав ладнати гавбицю. Невдовзі все було зроблено, і десятеро новоявлених гармашів ліниво розсілися на траві. Всі решта сотні заховалися в лісі.
— Що робимо далі, пане сотнику? — запитав турок-Данило в турка-Христофа.
— Будемо чекати, доки внизу розпочнеться наступ, а тоді стрілимо в саму гущу, — відповів той, надягаючи на голову відібрану єрихонку. Шолом же виявився завеликий, отож полетів у бур’ян.
— Отак ми й допоможемо Карбовнику. Як пропадем, то хоч зі славою.
Чекати довелося зо дві години. Передні ряди татар кинулися до стін, напоровшись на вогонь з гаківниць. В той час головні сили, тримаючись дещо поодаль, посилали в місто хмару за хмарою смертоносні стріли. Гармаші скочили на ноги. Гавбицю давно було заряджено, тепер залишилось тільки як слід прицілитись.