— Готуйте запал! — наказав кур’єр.
Раптом з боку міста з’явився татарський вершник.
— Заждіть, — мовив Христоф, — подивимось, що йому треба.
— Свинцю стрілецького, вашмосць, — сердито сказав Данило.
— Чекай, — повторив сотник, — нехай підійде ближче.
Степовик щодуху мчав до них, безжально поганяючи коня, але кроків за двадцять різко зупинився.
— Викриє нас, гаспид, — сказав Данило, — я стріляю.
— Ні, — зупинив кур’єр, — вистрілиш — все пропало. Чекай.
Тим часом вершник звів руки догори, подаючи ними якийсь дивний знак.
— Очевидно, це сигнал допомагати татарам, — сказав Христоф, — хотів би я знати, як йому відповісти.
— Вашмосць, дозвольте, я вб’ю його, — не вгавав стрілець.
— Та ні ж бо, бісів сину! Татари будуть тут, як блискавка. Яка тоді з нас служба? — сотник звівся на рівні і повторив той самий знак, але навпаки.
Схоже, посланець саме цього й чекав, бо, схвально закивавши, кинувся назад у табір.
— Це ж треба, вгадав! — Христоф витер піт із чола. — А тепер не гаймо часу!
Гепнувши кілька разів по цапфі, кур’єр сам підніс запал, від чого гармата заревіла й дихнула вогнем, як дідько. Внизу содіялося справжнє пекло: земля, люди й коні змішалися в один клубок, виповнюючи світ лементом і прокльонами. Не чекавши нічого подібного з тилу, татарське воїнство готове було кинутися врозтіч, і лиш поводирі лайкою та канчуками стримали його від такої ганьби. Мабуть, їм спочатку здалося, що турки просто не влучили куди слід, адже ж мали обстрілювати місто. Та ось гармата озвалася знову, поклавши ще більше степовиків. Тепер уже кілька сотень татар відділилися і кинулись на приступ пагорба, звідки сіялася їхня смерть.
Стрільці тим часом також не дрімали: зібравши під гарматою весь порох, що залишився, вони підпалили гніт, приготувавши таким чином ще один вогненний подарунок супротивнику.
— Прощавай, сестрице, — зі щирою скорботою сказав Христоф і, ніжно поцілувавши край теплого жерла гавбиці, скочив у сідло.
Від вибуху задвигтіла земля і дрібно затряслися верхівки дерев. Озирнувшись, стрільці побачили, як високо в небо злетіли татарські воїни, що посилалися їм на погибель.
— Най спочивають у бозі, — промовив кур’єр, сплюнувши набік чорною слиною.
— Щоб я пропав, коли бачив у житті більшого щасливця і відчайдуха, аніж вашмосць, — сказав Данило радше злякано, аніж захоплено.
— Стривай, — відповів Христоф, — от проб’ємося в Межирич, то, може, так воно й буде.
Сотня знову з’єдналась і, не гаячи часу, кинулась до головних воріт, доки серед татар не вщухла паніка. Степовики дедалі більше відступали од стін, де підбадьорені оборонці викотили два фальконети, розширивши таким чином кут обстрілу.
Як тільки стрільці клином врізалися в татарську гущу, вогонь зі стін затих, натомість прочинилися ворота, звідки сипонули козаки і кинулись їм на допомогу. Утім, татари, схоже, мали за краще відступити і привестися до ладу, аніж надалі тратити сили і воїнів. Вони закріпилися на безпечній відстані, стягуючи у купи мертвих і поранених.
— Недарма ти, брате, нам у полі зустрівся! Тепер бачу, що недарма! — промовив Карбовник, радісно загрібаючи Христофа в обійми. — Годилося б нам із тобою по добрій чарці, але ніколи. Ті пси не надовго відступили.
— Якщо пообіцяєш чарку кожному з нас, то ми перестріляємо піворди за одним прицілом, — посміхнувся кур’єр, киваючи на свою сотню.
— Ет, за кухлями й діжками діло не стане! — розреготався козак.
— Чуєте, панове, єгомосць слово дав! — вигукнув Христоф.
Стрільці весело загомоніли, наче гості на забаві. Складалося враження, що ці люди зроблені із заліза, бо, ледве перепочивши, вони знову вишикувалися за частоколом, готові до нової битви.
Татари невдовзі справді підкотилися до міста смертоносною хвилею, подекуди перестрибуючи рів і відчайдушно кидаючись на оборонців. Але ті, вже запізнавши їхньої крові, і потрійною силою давали відсіч…
День закінчився невдало для нападників: місто встояло, і навіть монастир, де укріплення були не такими міцними, не піддався. Татари вдруге відступили, очевидно, з наміром вранці знову пошукати щастя. Втім, і ніч обіцяла бути неспокійною.
Сон не йшов Христофові, хоч утома, здавалось, мусила взяти своє. Відпустивши вартового з Полудньової Вежі, він став на його місце. Жовнір, благословивши кур’єра, розлігся неподалік на старій соломі і вмить солодко захропів, мовби поспішаючи якомога більше поспати, доки сотнику не набридне стояти замість нього на чатах. Однак воякові сама думка про сон була ворожою, і він гнав її подалі від себе.