— Якщо я здохну, а ти ні, Оресте, не смій привласнювати мої гроші й самоцвіти, — продовжив перший.
— Овва! Це ж чому? — обурився той.
— Бо ти їх протринькаєш на повій або проп’єш. Я тебе знаю, — пояснив найманець, — краще пожертвуй якій-небудь святій обителі. Нехай помоляться за мою душу.
— Стерво ти, Казимире.
— Тихо, ви, бовдури! — гаркнули ззаду. — Ось-ось почнеться…
І справді, за чверть години, коли ядуча сонливість розлилася, мов отрута по тілу, земля спереду обвалилася. Такі ж закіптюжені татари від подиву пороззявляли роти, але їх миттю поклали списами. Решта кинулась тікати, але їх не минула така ж доля.
Козаки і ополченці сипонули на татарський табір стрімко з-під землі, мов з того світу. Одночасно з міста вирвалася хвиля вершників і, накривши татарську сторожу, кинулась на підмогу.
Та хоч атака оборонців міста була раптовою і блискавичною, безстрашні сини палючого степу, що спали, не знімаючи бехтерця і бармиці та вкривалися калканом, миттю похапали зброю і скочили на нерозсідланих коней. Доки дрібнота гинула і розбігалася, цей кримський цвіт татарського війська узявся до захисту.
Бій зав’язався лютий і запеклий, спалахнувши вогнями і кров’ю. Сонце, мабуть, довго зважало, чи потрібен цим людям світанок, бо й так було ясно, як удень. Врешті, воно боязко визирнуло з-за обрію, розливши довкола червону барву, ніби також зранене.
З лісу надійшли озброєні сокирами і косами селяни. Досі вони ховалися з сім’ями і добром. Допомога виявилася хоч невелика, але вчасна. Степовики врешті здалися і потроху почали відступати. Все остаточно вирішилося в полудень коли оборонці міста кинулись наздоганяти нападників, що розпорошувались попереду, як грудки сухої землі. Так вони намагалися врятуватись, збиваючи з пантелику переслідувачів, аби десь далеко, в безпечному місці, знову з’єднатися і повернутися в орду.
Під вечір козаки, ополченці та стрільці Христофа завернули назад у місто. Тут уже засипали непотрібний підкоп, рахували вбитих та поранених. Тих і тих було чимало. В монастирі били дзвони, скликаючи на молебень. Живі йшли подякувати Богові і помолитись за душі померлих.
Кур’єр допитливо роззирався довкола, вишукуючи поглядом двох найманців, проте їх ніде не було видно. Як розпорядився Господь, невідомо.
Наступного дня, перепочивши, Христоф зібрав свою сотню і вирушив до Острога. Ось-ось туди мав прибути монарх, чиєї милості він сподівався.
Розділ IX
Увечері в шинку Стецька П’явки було людно та весело, як завжди. Музики, дещо зачухані, прокинувшись від сну заледве годину тому, бадьоро вишивали мазурку, потягуючи в перервах вишнівку, аби під ранок знову звалитися пляцком і проспати завтрашній день.
Поміж столами вже витанцьовували пузаті і костисті, дрібні й довготелесі ополченці з-під Високого Замку, котрі зовсім недавно були собі міщанами, а тепер мали зручну нагоду облишити дітей і хату на жінок.
На звичному своєму місці сиділи кумове Омелько та пан Бень, теревенячи без упину про нечисть, від чого та, мабуть, заходилася гикавкою, не відаючи, з якого дива.
Та був тут ще один відвідувач, немало дивуючи решту своєю присутністю, хоч і тримався подалі від усіх, в темному кутку. Єпископу Ліберу не пощастило проникнути в місто до того, як сторожа зачинила брами. Та найбільше дошкуляло те, що вперше на вартових не подіяли жодні погрози. Ніби їм було геть начхати на свою долю! Тепер, вигадуючи люту помсту, єпископ сердито цмулив з кухля вино і зиркав роздражненим котом на всіх, хто насмілювався підійти до нього ближче, ніж на два кроки.
Раптом троє чоловіків вдерлися в цей простір, а один з них навіть нахабно всівся навпроти його преосвященства. Це був начальник міської сторожі, достойник пан Єжи Даманський, котрий замість привітання тільки полегшено мовив:
— О, Єзус Марія, сів нарешті! Ніг не чую…О-о-ох!
Позбавлені такого права, двоє ціпаків мовчки стовбичили за його спиною.
Нарешті пан Єжи, здавалось, знайшов, кому вилити душу:
— П’яти вогнем печуть, ваше преосвященство, і коліна викручує. Може, на дощ? А може, застарий вже я, аби цілий день на своїх двох швендяти…
— То в чому ж річ? Їздіть верхи, — ядуче кинув єпископ непроханому співрозмовнику.
— Е-е-е, ваше преосвященство, — заперечив той, тицяючи наперед загрубілим пальцем, — де можна, там я справді в сідлі, а від вежі до вежі на коні не проїдеш. Галереї ці знаєте які вузькі? Отакісінькі…
Даманський розвів руки в боки і почав їх звужувати, і виявилось, що ці кляті помости мають заледве лікоть ширини. Видно було, що цей чоловік п’яний як чіп.