— Що вам треба? — дратівливо запитав Лібер.
— Маю розпорядження схопити вас, отче, — байдужкувато відповів той.
У відповідь Лібер презирливо посміхнувся.
— Он як? І хто ж розпорядився, дозвольте запитати?
— їх мосці пан війт і пан бургомістр, — мовив Даманський, — так-так, хапай, казали, Єжи, його преосвященство, щойно з’явиться. Цілісінький день чатував… Не надто ви квапились, отче.
— Та вже вибачте за клопіт, — єхидно сказав слуга церкви.
— Пусте, — великодушно заявив той, — я на вас не гніваюсь. От тільки ноги болять…
— Послухайте, пане Даманський, — перебив його Лібер, — хіба вам потрібен зайвий клопіт? Поверніться і скажіть тим достойним панам, що не знайшли мене, а я зумію віддячити.
— Е-е-е, ваше преосвященство, — начальник міської сторожі знову помахав пальцем, — віддячите мені, а їм?..
Даманський показав на ціпаків.
— Це непідкупні цербери! — твердо завершив думку пан Єжи.
Тут єпископ зауважив дві зневажливі гримаси, що свідчили геть протилежне. Отже, справа була тільки в цьому п’яному череваневі.
— Не знаю, сину мій, чим викликана ця зухвала впертість, — просичав Лібер, — але терпіння не належить до моїх чеснот. Відомо вам, як небезпечно мати справу з єпископом Львівським?
— Відомо, ваше преосвященство, — пробелькотів той, — бо я щоранку збираю трупи в міському рові. І серед них маю приємність споглядати й ваших ворогів. Якщо я завтра й опинюся на їхньому місці, то не відступлю.
Єжи Даманський раптом зовсім тверезо додав:
— А зараз ходімо. Пан війт зачекався.
Єпископ скорився. Підвівшись, він рушив слідом за ним. Той привів його у вузеньку кімнату, де зазвичай П’явчиха стелила постояльцям. Біля вікна виднілася невисока темна постать, що при появі єпископа ворухнулася, склавши руки на грудях. Ціпаки і Даманський вийшли, залишивши тих наодинці.
— Хотів би просити пана війта, — першим роздратовано озвався Лібер, — аби дав пояснення.
— Куди ж вам поспішати? — спокійно заперечив той, — місто зачинене, сторожа вас не пропустить. Хіба попрямуєте до Високого Замку, адже вам так потрібна ця дівчина.
— Ця відьма! — сердито уточнив єпископ.
— Облиште, ваше преосвященство, — засміявся війт, — вона така ж відьма, як ви святий Рох.
Сказане виглядало як жарт, але єпископ розлючено тупнув ногою.
— Ви нарешті розтлумачите, в чому я винен перед магістратом? — голос його чувся, либонь, аж надворі.
— У смерті цілого загону гайдуків, — спокійно промовив війт, — почнемо з цього…
Лібер жодним порухом не виказав свого хвилювання, тільки неквапно вмостився на стільці.
— Що ж, доведеться вислухати вас, — сказав він.
— Якщо на те ласка вашого преосвященства, — продовжив війт. — Почну з того ранку, коли наша хресна хода наштовхнулася в лісі на мертвих бідолах. Пригадується, ви ревно молилися за упокій… Вочевидь, трохи перестаралися, бо один з гайдуків вирішив повернутися з того світу. Так-так, отче, донька гробаря, хай благословить її Господь, виявилася ретельнішою за свого батечка, який ледве не поховав нашого безцінного свідка живцем. Кожному, кому не відтяли голову, дівиця підносила до вуст люстерко. І сталося диво: воно раптом запітніло.
Єпископ здригнувся.
— Звісно, жодних сподівань на його одужання я не мав, — продовжив війт, насолоджуючись такою реакцією, — але не звідані шляхи Господні, і позавчора сердега прийшов до тями. Він пригадав, ваше преосвященство, що, стікаючи кров’ю і конаючи, бачив єпископа Львівського, тобто вас… Як ви зрозуміли, про зникнення Домініка Гепнера мені також усе відомо. Знаєте, що його будинок міщани обходять десятою дорогою, хрестяться, а господаря звуть чаклуном? Що він втік, бо боявся розправи? Як на диво, в цьому питанні між православними і католиками панує цілковита одностайність. Що скажете, отче?
— Продовжуйте, мій друже, — єпископ несподівано глянув на співрозмовника, як на приреченого, — адже ви знаєте набагато більше…
— Атож, — погодився той, — що ж, ось продовження: на тій галявині я підібрав загублений вашими вбивцями шолом.
На перший погляд — звичайна амуніція, однак на ньому лишилась закривавлена шерсть. По дорозі додому мене тричі обступали пси і ладні були роздерти на шматки тільки через те, що я мав цю річ у руках. Дивина, та й годі!
— Не траскайте вар’ята, — сказав Лібер, викрививши посмішку, — хіба вам не лячно, що в якусь мить ви можете побачити такі шоломи перед собою?
— Лячно, — зізнався війт, — дуже лячно… Саме тому я наказав запалити в цій кімнаті стрітенські свічки замість звичайних.