— Все одно вам кінець! — прохрипів єпископ. — Ви всього лиш світський суддя!..
— Але ж і ви, Лібере, не слуга церкви, — відповів йому війт. — Бачите, папський легат в Кракові з подивом дізнався про такого «єпископа». Мовляв, після смерті попереднього в Римі досі не визначились із наступником. Отже, ви — звичайнісінький дурисвіт, хоч і з біса вправний.
Раптом Лібер скочив з місця і кинувся до дверей.
— Марно, — заспокоїв його війт, — невже ви гадаєте, що вони незамкнені? І під вікном також стоїть варта…
Самозванець слухняно повернувся на своє місце. Вигляд у нього був жалюгідний, наче в одну мить псевдоєпископ постарів років на двадцять. Очі оскляніли, як у мерця. Лібер мовчки дивився в темну порожнечу перед собою і навіть не помітив, як залишився один.
Того вечора мала відбутися ще одна подія, котра добряче зворохобила б місто. Омелько і пан Бень, що, як завжди, і пересиділи, і перепили, навіть гадки ні про що не мали, а проте їм судилося відіграти в ній чималу роль.
Поруч з ними несподівано вигулькнула п’янюща мармиза з підпухлими очима й носом. Мармиза несамовито реготала, виставляючи напоказ гнилого зуба-стирчака.
— Вар’яти! — долаючи регіт, кривлялась препаскудна мармиза, — ну й вар’яти! Навіть на чарку не дали! І не повірили! Вар’ятиська!
Омелько й Бень чекали, що мармиза пропаде, як і з’явилась, але даремно. Очевидно, вона саме їх уподобала чомусь.
— Бачили ви, панове, колись вар’ятів? — запитала пелька.
— Бачили, аякже, — сердито відповів писар, — і зараз перед собою бачу.
— Ет, про себе не кажу, що мудрий, — не образилась мармиза, — але вони — вар’яти.
— Хто? — буркнув Омелько.
— Вони! — повторив веселун, знову заходячись реготом.
Після цього він усівся поруч і несподівано заговорив пошепки:
— Бачилисьте, панове, що під Високий Замок прибула нині хоругва маршалкова на поміч нам?
Ті знизали плечима, виказавши цілковиту необізнаність в останніх подіях. Чоловіка це не засмутило, і він продовжив:
— І от вдалося мені дістатись до хорунжого, кланяюсь йому низенько та й кажу: «Був я, ваша милосте, на службі у Білоскорського конюхом, але через ту відьму він мене прогнав. То чом би я, ваша милосте, не підказав, як у замок проникнути, щоб жоднісінька душа не помітила?» А він спідлоба глипнув на мене і буркнув: «Кажи». То я, мої панове, тільки з виду простакуватий, але зметикував, що коли повім йому все щиро, як на сповіді, то дасть мені цей жовнір хіба копняків під дупу. «Е, ні, ваша милосте, — кажу, — спершу дайте бідному конюхові хоч якогось заробку, бо вже винен чимало грошей шинкарю П’явці, та й жінка скоро з дому вижене, мов собаку яку». Він тоді вусами тріпнув та й кинув мені три злотих. «О, ваша милосте, — кажу, — тепер пошліть зо мнов свого офіцера, нехай побачить отвір під замковою стіною». «Який ще отвір? — не второпав хорунжий». «Та той, ваша милосте, — повідаю, — через який з конюшні витікає гній. Я сам ним пробирався, коли не хотів потрапляти на очі тому дурнуватому стариганю Тадею. А що бувало це частенько, то дірка там стала вже добряча. Навіть кінь, якби захотів, міг би нею скористатися. Але я її ховаю: з одного боку дошками, а з іншого — гілляками. Знавись, ще всяке трапиться…» Зачув він теє, та як загорланить: «То ти, скурвій сину, хочеш, аби мої жовніри по гноївці рачкували? От я тобі зараз покажу!» Вхопив він, мої панове, нагайку, та як хлясне мене по спині, світ став немилий, аж злоті впали на землю! А тут пахолки вбігли та давай мене мотузити, кляті. Криком кричу: «Відпустіть, бузувіри! За що б’єте?!», а вони, знай, своє роблять. Аж потім відпустили та й кажуть: «Йди собі, куди очі світять, а в табір більше не потикайся». А що скажете, хіба не вар’яти? Тепер місяць будуть стояти під тими стінами, як не більше.
Розповідь конюха, схоже, справила неабияке враження на слухачів, особливо на Омелька. Писар подобрішав і навіть підсунув йому свій кухоль. Коли той одним жадібним ковтком випив усе до краплі, він якомога приязніше сказав:
— Послухай, чоловіче, а чом би тобі не показати той отвір у стіні нам?
— Е, ні, мої панове, — конюх знову скривився у бридкії посмішці, — спершу дайте хоч якогось заробку, бо вже винен чимало….
— Добре-добре, — спішно перебив Омелько, — ось тобі два злотих, і кум дасть ще їдного…
Пан Бень неохоче поклав на стіл монету.
— У-у-у, — радісно завив конюх, сховавши вмить гроші мовби боячись, що писар також вихопить нагайку.
— На дідька нам воно, куме? — сердито запитав Бень.